Архітектура – це музика, що застигла в камені, сказав чи то Шеллінг, чи то Ґете. Цю метафору нескладно адаптувати до сучасного Києва.

Майдан – програвач із голкою-стелою, що крутить платівку з революційним гіп-гопом і щемкою "Плине кача". Музика протестів і прощань.

Поділ – намагання зіграти барокко сучасними інструментами.

Залізничний вокзал – "брудний гаражний рок", що в процесі розвитку змінює звучання на європейський лаунж.

Пам'ятки архітектури впереміш із хмарочосами – какофонія хаосу. 

Старі спальні райони – квадратно-гніздова музика з репертуару радіо "Шансон".

Не лише райони, а й окремі будівлі мають свої музичні асоціації. Одна з них – за адресою Хрещатик, 25 – відома як "будинок із зіркою". Його зображення можна зустріти на старих коробках цукерок "Київ вечірній" і листівках.

Побудований 1954-го хмарочос, увінчаний баштою та стрижнем, став однією з головних архітектурних домінант Хрещатика. До ансамблю увійшли 14-поверхова споруда з вежею і шпилем із зіркою, два її 9-поверхові "крила" і дві розташовані з боків 11-поверхівки. 

До 1981-го будинок із зіркою був найвищим у Києві. Висота центрального корпусу становить 73 метри, а разом зі шпилем – всі 85.

Схожі сталінські висотки були зведені в Москві, Варшаві та Ризі. За однією з конспірологічних теорій, якщо з'єднати їх лініями на карті, можна побачити багатокутник у формі зірки.

Пентаграма на шпилі пройшла кілька етапів декомунізації: 2015-го вона змінила колір з червоного на синьо-жовтий, а в листопаді 2024-го потрапила до списку об'єктів, які потребують повного демонтажу.

Вигнаний після смерті Сталіна будинок не пам'ятає ані нічних "чорних воронків" НКВС біля під'їздів, ані підірваного підпільниками Хрещатика, ані окупації Києва.

Задуманий як фасад нового середмістя, що його відбудували після війни полонені німці, це був будинок-марш, будинок-гімн – урочистий і статусний.

Найменше він викликає асоціації з джазовою імпровізацією. То цікавіше поговорити про музику цього місця з тим, хто привніс інтонації джазу в простір, застиглий у часі, наче комаха в бурштині.

Для більшості українських меломанів Олексій Коган асоціюється саме з джазом. Починаючи з кінця 1980-х на радіо "Промінь" виходять його авторські програми, де він ділиться зі слухачами улюбленою музикою. 

З 1978-го він мешкає в будинку із зіркою – за адресою Хрещатик, 25. Усі радощі життя на 13-му поверсі, коли ліфт не працює, 67-річний Коган відчув під час блекаутів. 

"Світла не було 31 годину поспіль. Так, 31 годину. Так, на Хрещатику. Це інформація для тих, хто пише в мережах, що на Хрещатику є світло весь час. Будь ласка, не тиражуйте маячню. Краще послухайте, як Білл Еванс грає Мішеля Леграна. Невпинний потік тепла і світла в кожній ноті. В мене все", – писав він на своїй сторінці в соцмережі в кінці 2022-го.

В його дописах того часу чи не щодня можна знайти антитезу "темрява – світло". Музика, яку він пропонує слухати, несе усамітненість і тишу, якою починається і закінчується усе в житті. А головне – несе світло потужніше за тисячі генераторів і ліхтарів. 

"Сьогодні зранку, під безперервний вий сирен, я вдивлявся в небо і попри шалену спеку помітив дуже важливу для мене деталь – небо було чистим, але не блакитним, а синім. Так буває наприкінці літа, або на початку осені. Саме про це – шедевр Рюіті Сакамото Bibo No Aozora ("Сині Небеса"), – пише він.

Коган знає, як звучить захід сонця, дощовий день, серпнева спека, тиша. Він пам'ятає, яка музика грала по радіо того дня, коли 44 роки тому він зателефонував до пологового будинку і дізнався, що в нього народився син. Він знає, як звучить сум за тими, хто пішов.

– Колись у Лондоні я потрапив на пресконференцію улюбленої співачки Шаде. Вона сказала гарну річ: сумної музики не існує. Існує сум всередині вас, якого ви намагаєтесь позбутися завдяки музиці. 

Ми завітали до Олексія Когана і попросили розповісти про музику його будинку.

– Знаєте жарт: українці звечора йдуть у бомбосховище, зранку невиспані йдуть на роботу; а якщо їх вбило вночі, то не йдуть на роботу, – сумно посміхається Олексій Коган в кав'ярні неподалік від свого будинку. 

Сповнений майже буддистського спокою, він нагадує козака Мамая з відомої картини, у якого замість бандури в руках опинилася бас-гітара.

– З 13-го поверху бігати пішки сходами в сусідній під'їзд до укриття немає сенсу. Їхати ліфтом, навіть якщо він працює, тим більше. Якщо влучить у ліфт, коли я там буду, то хай краще це станеться у моїй кімнаті, де я зі своїми дисками, гітарами, книжками та журналами.

Коган в улюбленому Levi's, якому він залишається вірним все життя і носить на собі, наче равлик свій дім.

– Джинси, кепки у мене тільки Levi's. А гітари тільки Fender. Дружина підколює мене: "Ось уяви, онук підходить і каже: "А ти мені купиш Fender Jazz Bass?" – "Куплю, Михайлику." "А безладовий Fender Jazz Bass?" – "Куплю, Михайлику." "А джинси Levi's 501?" – "Куплю, Михайлику. І будуть у тебе друзі-мудаки і будеш ти такий самий довбо*об, як твій дідусь".

Життя треба прожити так, щоб коли виходиш на вулицю, за тобою бігли діти, показували на тебе пальцем і говорили: "Ось знову йде цей їб*нутий дід".

Дитинство Когана пройшло на київському Подолі. Звісно, зі скрипкою в руках – прізвище зобов'язувало.

– Мій дядько 45 років працював в оперному театрі концертмейстером других скрипок. Він дзвонив моїй мамі і казав: "Ірко, він не буде скрипалем. Він пов'яже своє життя з музикою, але він подільський босяк і ненавидить скрипку". І це виявилося правдою. Після 12 років навчання гри на скрипці я її кинув і обрав бас-гітару.

Потім Олексій із батьками жив у спальному районі столиці – на Лісовому масиві. З майбутньою дружиною познайомився 1974-го, а чотири роки по тому, після армії, одружився і переїхав до неї на Хрещатик. Як він жартує, "пішов у прийми". 

– Мій тато казав: "Ми живемо в Чернігівській губернії, а син у нас на Хрещатику живе".

Тесть Когана був електриком будинку з зіркою – завдяки цьому й отримав там службове житло. Він завжди казав: "Льошко, ну хто в цьому будинку живе? Дуже відомі люди, але безрукі, нічого не можуть". Борю, ліфт зламався. Борю, діамантова каблучка впала в унітаз. Борю, праска зламалася. Борю, замок заклинило. Борю, торшер не працює. Борю, годинник зупинився. З усім – до дяді Борі.

– Це була унікальна людина, золоті руки. Роботяга, який ходив у зеленій куртці з потертим шкіряним саквояжем з інструментом. Хрещатиком з ним не можна було пройти – всі знали.

Уявіть, 1978-ий, повертаюсь з армії, а мій тесть ходить у кросівках Adidas. Я кажу: "Дід, звідки у вас? Я теж хочу". "Льошко, де ж я тобі візьму? Мені Васильович подарував, я йому всю електрику вдома робив. Васильович – це, до слова, Лобановський.

"Льошко, пішли у взуттєвий магазин на Хрещатику, – казав тесть. – Льова помирає, у нього рак, шукає кому бізнес передати". "Дід, ну який взуттєвий?!". "Ти мудак, нічого не розумієш".

У взуттєвому стояла будка, дядя Льова там сидів. І я пам'ятаю, як у цю будочку стояли Буряк, Веремєєв, Блохін, неголені, футболки задом наперед – такі були динамівські забобони перед відповідальними іграми. Вони завжди ходили до нього взуття ремонтувати... 

Коли біля нас почали будувати ці дома-одоробла, тесть обурювався: "Що ж ви робите? Хто ж тут будує – тут же ґрунтові води, це ж на схилі, воно недовго там простоїть".

– Якщо не поспішаєте – ходімо до мене. Покажу свою "келію", – пропонує Олексій Коган.

Рухаємося в бік будинку із зіркою. На горизонті з'являється постать людини, побачивши яку Коган робить стійку, наче гончий пес.

– Наш ліфтер, з яким я лаюся: "Русланчику, ліфт не працює". – "Так другий же працює". – "Русланчику, ти носиш окуляри? У тебе в окулярах два скла чи одне? А якщо другий ліфт стане, і, як правило, він стає в п'ятницю, коли ти вже в селі, що нам робити?".

Наступна зупинка на шляху до келії Олексія – дві меморіальні дошки на фасаді будинку. 

– Це Володимир Дальський, – входить у роль екскурсовода Коган. – Народний артист, один із провідних акторів театру Франка. Пам'ятаю, я повертався з роботи з гітарою, дивлюся – в ліфті стоять вже трошки напідпитку дядя Володя і актор Юрій Яковлєв з букетом квітів після вистави. І дядя Володя каже: "Льошко, зараз поїдемо до тебе блюз слухати".

А це Сергій Козак, відомий оперний бас, письменник. Ми дружили з його дочкою, Сашкою, яка, на жаль, загинула в автомобільній катастрофі.

У нашому будинку жила солістка Оперного театру, балерина Наталія Уманова. Коли вона виходила з квартири, вся стать балерини була помітна.

Тут жив Тарас Петриненко – в тому під'їзді, де зараз Андрій Данилко.

За кілька метрів від меморіальних дощок – вивіска "Конференц-хол". Тут був кінотеатр "Дружба" – до того, як у 2007-му Київрада внесла його до списку об'єктів для приватизації. Власником стала компанія з орбіти бізнес-інтересів "молодої команди" колишнього мера Києва Леоніда Черновецького. Восени 2013-го Вищий господарський суд Києва відмовився визнати незаконним продаж кінотеатру, попри те що будинок, де він розташований, визнаний пам'ятником архітектури.

– Мешканці будинку ходили в цей кінотеатр дивитися фільми "на шару". Можна було зателефонувати адміністратору і сказати: "Будь ласка, два квитки на 19:10 в 7-ий ряд". Я, до речі, там вперше подивився фільм, який став моїм улюбленим – "Професія: репортер" з Джеком Ніколсоном. 

Ще один спогад Когана – історія про те, як можна було з біноклем піднятися сходами на дах будинку і дивитися звідти футбол на Центральному стадіоні до того, як там з'явилася чаша "Олімпійського".

Згадую, що з групою "Jazz in Kyiv Band" Олексій Коган час від часу грає на даху ЦУМу – саме навпроти свого будинку. Чи не виникало в нього бажання зіграти на власному даху?

– Боже збав. Ви не уявляєте, у якому там усе стані. Шар дохлих голубів. Хижі птахи, кібчики, прилітають туди обідати: залетів – покуштував – полетів.

Заходимо у двір, де запарковані машини мешканців. Коган згадує ще одну історію з середини 1980-х – цілком джазову, в якій є місце і імпровізації, і домашнім заготовкам, і красі гри, і непередбачуваному фіналу.

У дворі будинку завжди стояли автівки мешканців. Серед них нещодавно куплена "четвірка" – "Жигулі" червоного кольору композитора Якова Лапинського з 9-го поверху. 

– Міліціонери, які раніше сиділи на Лютеранській, час від часу заходили на подвір'я, видно, їм щось башляли власники машин, щоб вони первіряли, чи все на місці.

Друга година ночі, я йду з халтури з гітарою на плечі, стоять два менти у дворі. "Знаєте Лапинського? – запитують. – У нас таке враження, що викрали його машину. Ви не могли б йому зателефонувати, щоб він спустився?".

Лапинський виходить. Справді, машини немає. Я заспокоюю його: "Не хвилюйтесь, всі живі, нікого не побили, напишете музику ще на одну залізяку". "Так-так, Льошенько, дякую, кланяйтеся дружині".

Минає 4–5 днів, я заходжу у двір, стоїть Лапинський, стоїть його машина. Показує записку: "Дорогий друже, ми розуміємо, скільки неприємностей вам доставили, але, повірте, машина була потрібна нам для благої справи. У вас барахлило те-то й те-то, тепер усе справно, машина заправлена під зав'язку. Ми вже далеко, не знаємо, як вам віддячити, але ось вам два квитки на концерт Лундстрема".

А до Києва тоді приїжджав оркестр Олега Лундстрема з солісткою Вілмою Редінг, і я мав вести цей концерт.

Веду концерт, Яків Наумович із дружиною в залі. Все чудово. Повертаються вони додому з концерту. І бачать, що в них обчистили квартиру. Кажуть, винесли все цінне.

Підходимо до під'їзду. На лавці медитує літній чоловік зі слідами недосипу на обличчі після нічного обстрілу. Коган розпливається в усмішці. 

– Це Мераб, чоловік колишньої директорки кінотеатру "Жовтень" Міли Горделадзе. Йому далеко за 80. Відважна людина, справжній грузин. Коли не було світла, він без ліфта двічі – тричі на день виходив гуляти із собакою. Мій улюблений сусід. З ним поговорити – просто за щастя.

Повз пильну консьєржку рухаємося до ліфта. Той загрозливо скрипить, ніби ця поїздка має стати останньою в його довгому й виснажливому житті.

– Який ваш улюблений джазовий анекдот? – намагаюся заповнити паузу, поки неквапливий ліфт 49 секунд піднімається вгору.

– Школа для обдарованих дітей, мрячить дощик, під'їжджає "Майбах", синхронно відчиняються двоє дверей, – обережно починає Коган, з побоюванням видивляючись мою реакцію – чи не доведеться пояснювати, що тут смішного.

– Виходять водій і охоронець із парасолькою. Ззаду виходить хлопчик – у костюмі Brioni, із золотим "ролексом", скрипочка з колекції Страдіварі за 2 мільйони євро. Виходить на сцену і грає просто огидно – неможливо слухати. 

Після нього на сцену виходить інший хлопчик, схожий на мене: джинси, нечесаний, у футболці, чернігівська скрипка, перев'язана ізоляційною стрічкою і заклеєна жувальною гумкою. І... грає ще гірше.

В будинку з зіркою втомився не лише ліфт. Як розповідають мешканці, після обстрілів ліпнина сиплеться. Час від часу приходять промислові альпіністи і "відстукують" фасад, бо чавунний фрагмент балкону, який летить на голови перехожих – таке собі задоволення.

За останні роки траплялися пригоди і серйозніші. В перші дні великої війни СБУшники знайшли в будинку порожні законсервовані квартири, як їх називають, "сплячі". "Русскій мір" готувався до битви за Київ, створюючи в таких місцях свої бази.

Після 24 лютого 2022-го Коган з дружиною кілька днів жив у сина на Подолі, але швидко повернувся в будинок із зіркою.

– Галка сказала: "Все, буде як буде, хочу додому". І ми повернулися. 

Я переконався в правоті Франкла, в'язня концтабору: першими ламаються ті, хто думає, що весь цей жах швидко закінчиться, другими – ті, хто думає, що це не закінчиться ніколи, а виживають ті, хто, попри все, намагається жити. Треба жити.

А друга моя робоча схема сьогодні, вибачайте: якщо можеш служити – служи, якщо не можеш – допомагай тим, хто служить, якщо не можеш допомагати – не пи*ди.

Нарешті добираємося до "келії" Когана – невеликої кімнати, від підлоги до стелі заставленої стелажами з компакт-дисками. Це і є його укриття – не лише від ракет і дронів, а й від ентропії.

– У цій кімнаті 21 тисяча дисків. Мої скарби. Музика не дозволяє мені стати частиною хаосу.

Можу вам шоу показати. Ви дістаєте з полиці п'ять будь-яких дисків. Показуєте мені порожні місця – я вам кажу, що за диски там стояли. Це не колекція, це знаряддя праці для людини, яка 38 років працює на радіо.

Коган показує свою колекцію бас-гітар.

– Ось це моя улюблена "дівчинка" – Fender 1969-го року. А це подарунок брата – платівка з автографом Армстронга. Автограф датується 10 листопада 1957 року – це день мого народження.

Далі починається магія. Коган дістає з полиць диски, ставить у програвач і з виразом несамовитого щастя на обличчі ділиться з нами улюбленою музикою. Том Вейтс, Білл Еванс, Майлз Девіс, Чарлі Паркер, Гербі Генкок, Боббі Макферрін, Джон Маклафлін. І, звісно, Рюіті Сакамото. 

Сакамото для Когана – код, з яким він звіряє те, що прийнято вважати реальністю. А його композиція "Andata" – символ вічного руху вперед. Як казав сам майстер, всі ми їдемо потягом в одному напрямку, але ніхто не знає, коли виходить.

З багатьма з тих, чиї диски на стелажах у "музичній" кімнаті, Коган знайомий особисто.

– У мене є така мулька. Я всіх питаю одне й те саме: що музика означає для вас? Чік Коріа, Генкок, Чучо Вальдес, Рон Картер, Вейн Шортер – усі відповідали однаково. "Ти повинен розповісти свою історію".

Шортер із Генкоком грали у Львові одну річ. Вони починають, і я розумію, що в мене зараз з очей сльози поллються. Стою в кулісах, чекаю Шортера. Він проходить і такий: "Ну, що синку, розповів я тобі свою історію?". Кажу: "Вейне, ви розповіли не свою історію, ви розповіли мою історію. І я досі не розумію, чому ви мою історію знаєте краще за мене".

– Джазмени – це відображення життя, – продовжує розповідати Коган. – Є хороші музиканти, талановиті ледарі, неталановиті верблюди, які все взяли своїм горбом, негідники по життю, алкоголіки – все буває.

Я вважав, що в мене багато друзів у Росії. Вони в мене жили, днювали, ночували, їли з рук моєї дружини. Їх були десятки й сотні. Після 24 лютого 2022-го мені написав один! Один! Всі присягалися у вічній дружбі, їздили на наші фестивалі. Всі мовчать. Раби. 

Я боявся Гербі Генкока, а він виявився чудовою людиною. Чарльз Ллойд – приголомшливий. Він і його дружина мені пишуть щотижня. 

Артуро Сандоваль, кубинський трубач, він в Америці з 1992-го. Йому менеджер приніс запрошення їхати в Крим за дуже хороший гонорар. Сандоваль сказав: "Який Крим, ти з глузду з'їхав! Скасовуй". 

А є й інші. Авішай Коен, ізраїльський контрабасист, виступав у Львові. І це падло їде в Москву грати концерт. Я йому написав: "Кльово, єврейський хлопчик їде в Москву під час війни з Україною грати для друзів ХАМАСу". Він відповів: "Fuck you and your mother toо".

– Чим для вас звучить будинок із зіркою? – питаю Олексія.

– "Amore" Сакамото. Коханням. Не коханням до жінки або до чоловіка, а коханням як таким. 

Мені друзі казали, що якщо я встигну постаріти, то буду схожий на Воннегута. Він говорив про те, що все треба робити з любов'ю. Щоб в результаті отримати те, що ви любите. Тому що в іншому випадку вам доведеться полюбити те, що ви отримаєте.

Щоправда, це слова не Воннегута, а Бернарда Шоу. Але у Воннегута є інші. Знаєте, що в його заповіті: "Прошу написати на моїй могилі: "Для нього необхідним і достатнім доказом існування Бога була музика"". Що тут додати?

Наступного дня Олексій Коган грав на даху ЦУМу. Бас-гітара, саксофон, гітара, барабани і клавішні на час концерту витіснили з повітря дзижчання шахедів і свист ракет.

Звідси можна побачити два головні київські якорі Олексія – будинок із зіркою, який сьогодні живе на відсотки від колишньої величі, та Будинок радіо на Хрещатику, 26. Саме там багато років тому Коган почув лайфхак від ведучого програм "Вечірня казка" та "На добраніч, діти" Петра Векслярова, більш відомого як дід Панас.

– Дивиться він на нас і каже: "Хлопці, запам'ятайте: якщо зранку вам в голову лізе якась хєрня, значить, у неї там хатка".

Запитаєте, які висновки мають бути з історії будинку, що триває понад 70 років? Жодного. На відміну від текстів джаз, на щастя, не вимагає підсумків і висновків.

Отака застигла в камені музика, малята.