60-річна Алла Слісар побоюється повторної окупації Чернігівщини. Росіяни постійно обстрілюють прикордоння. Пані Алла каже, що пережити двічі російський терор вона не готова.
Жінка працює у сільській раді Седнева. Російські окупанти зайшли сюди у перший же день вторгнення – 24 лютого, близько о п’ятій вечора. Жінці досі лячно згадувати дні окупації.
"Ідуть два російських солдати і питають: "А это здесь у вас кино Вий снимали? А я здивовано у відповідь: "Знаєте, що тут знімалось це кіно?". А він каже: "Да, знаєм". Не стримуючись, випалила: "Чому ви сюди такою силою таким військом до нас прийшли?" – пригадує Алла Слісар.
Відповіді на своє питання жінка не отримала, а потім опустила погляд на їхню зброю, заціпеніла. Чи йти далі, чи стояти на місці, чи розстріляють, чи відпустять? Утім, демони в людській подобі розвернулися і пішли далі. Центр села перетворився на полігон російської військової техніки.
"Уночі 24 лютого я дізналася, що на нас їдуть російські війська. Мені зателефонували брати і розповіли про це. Я, звичайно, почала плакати. Була істерика. А вранці я пішла на роботу у сільську раду", – згадує події окупації Алла Слісар.
Жінка не хотіла покидати мальовниче селище Седнів, в якому проживає із 1987 року. Для багатьох митців це є місце сили і натхнення. Тут малював картини Тарас Шевченко. Його погруддя стоїть біля старовинного маєтку Лизогубів (козацької старшини). Ну і, звісно, відома кінострічка про Вія Гоголя теж надала популярності цьому краю. Це все враз опинилося в руках росіян.
Вони швидко окупували Седнів. Гуркіт військової техніки змусив людей ховатися в підвали.
"У центрі аж кишіло російськими військовими. Це було 25 лютого. У сина від побаченого почалась істерика. Він почав кричати до росіян. Декілька років тому у сина стався психічний розлад. Зараз він не контролює свої емоції. У перші дні окупації пішов із дому. Ходив десь цілу ніч. Я не знаю, що він бачив, але щастя, повернувся живим", – говорить пані Алла.
З вікон свого будинку Алла бачила вулицю, на якій стояли ворожі танки. Дуло деяких з них були направлені на її помешкання. Жінка зрозуміла, що в квартирі залишатись небезпечно.
Окупанти в центрі села поставили свої блокпости. Розграбували сільськогосподарське підприємство. Забрали мішки із добривом та поставили з них барикади. Нахабно зайняли приміщення сільської ради, грабували магазини. Деякі спали у спальниках під будинками, просто на вулиці. Алла чула від місцевих, що окупанти облаштували крематорій, аби відразу спалювати вбитих.
"Росіяни вдерлися у наш будинок, стукали в кожну квартиру. Просили дати води, – відтворює події жінка. – Ми боялися, вони з автоматами, їх сила-силенна. І якось один із них зайшов у під'їзд, почав стріляти. По кому він стріляв? Щастя, нікого не поранив. Тоді ми з сином покинули оселю і пішли у кінець села, вниз. У центрі не було більше місцевих. Всі тікали".
Допоки окупанти нишпорили по вулицях, побудували нові блокпости, мешканці Седнева гуртувались, підтримували один одного. Аллу прихистили односельці на околиці села. Жили у підвалі будинку. Селяни приносили їжу, ділили все порівну. Хтось мав консервацію, хтось картоплю. Родина жінки та її четверо маленьких онуків теж втекли вниз села. Запаси їжі швидко закінчувались.
"Якось один фермер привіз почорнілу муку. Я почала робити якісь коржики, без цукру, без дріжджів, без солі. Принесла внучатам, а молодша і каже: "Бабцю, які смачні коржики, це вівсяники? Я відповіла, що так, вівсяники", – пригадує Алла і плаче.
Серце розривалось, коли бачила, як діти страждають, терплять та переживають ці жахіття. Врятувала від голоду річка Снов. На човнах найсміливіші переправлялись на інший берег, до сіл, які не були окуповані. Діставали хліб, одну буханку ділили на чотири частини.
"Знаєте, я не особливо була жадна до їжі, мені було байдуже. Я розуміла, що це війна, потрібно потерпіти", – додає Алла Слісар.
Вона не раз пошкодувала, що не слухала бабусиної поради "мати запас сірників та солі".
Ще неабиякий виклик – дістати життєво важливі ліки. З медикаментами сталась справжня гуманітарна криза. Жінка звернулась до сімейного лікаря. Однак необхідних їй ліків не було. Вдалося приховати лише невелику кількість медикаментів. В амбулаторії також "гостювали" окупанти. Ліки, які попросила Алла, діставали в інших громадах та переправляли через річку.
"Вони вважали, що вони тут господарі", – відрізає Алла.
Згадує, що росіяни стукали у квартири, допитували місцевих жінок, де поділись чоловіки, шукали учасників АТО.
"Тоді працівникам селищної ради вдалося приховати деякі важливі документи", – згадує жінка.
Час від часу різними обхідними шляхами Алла Слісар пробиралась до своєї домівки. Хотілося й одяг змінити, й помитися. Спала понад місяць одягнута, взута. Боялась, що доведеться кудись похапцем втікати чи ховатись. Та й зізнається, тривожилась, аби смерть не застала у брудному вбранні.
"Як згадаю, зараз думаю, не дай Боже, це все повториться", – говорить Алла. Її голос при самій думці тремтить від страху.
Алла намагається відтворити кожний прожитий день під час окупації. Пригадує, що першого квітня крадькома пробиралась до квартири. Коли прийшла до під'їзду – ані звичайної російської лайки, ані звуків пострілів та техніки. Здивувалась.
"Виглядаю, росіян немає. Ще раз обійшла – тихо. Кажуть, вони покинули наше село. Бачимо, їде військова техніка. Спочатку ми так спугались. Я подумала, знову рашисти їдуть. А потім ще раз глянула – наші хлопці. І ми так раділи. Виносили їм що в кого є, дякували", – розчулено говорить жінка, і кілька секунд витримує паузу.
Жінка повернулась на роботу. Працівники сільської ради довго намагались вивітрити з приміщення дух окупантів. Кажуть, смерділо жахливо, що аж нудило.
"Вони залишили якісь банки, чоботи. Воно все огидне було. Не хотілось доторкнутися. У нашій бухгалтерії вони забивали цвяхи, мабуть, автомати їхні висіли. У туалет вони ходили у наш сейф. Відтягнули його у зал", – розповідає Алла Слісар.
На вулицях Седнева мешканці після деокупації влаштували толоку, позасипали вириті окупантами траншеї, посадили квіти. Важко прибрати жахливі спогади із пам’яті, а страх переслідує Аллу понині.
Леся Кесарчук, спеціально для УП. Життя
