– Ви знаєте, коли я їду до України, тільки перетинаю кордон, вдихаю повітря і кажу: "Боже, нарешті свобода!".
Жанна Салун, що розповідає це, дихає повітрям свободи нечасто. Вона – одна з 5,6 мільйона українців, які залишили країну через війну.
Ранок – той час, коли Салун почувається найближчою до своїх. За кордоном вночі її не будять вибухи. День Жанни наповнений іншими турботами, ніж у її київських подруг. Але кожного ранку вона повторює те, що і мільйони інших українців – кидається до телефона і перевіряє, куди влучило. За три роки її залежність від новин анітрохи не ослабла.
Тенденції серед українців, які втекли від російської агресії, навряд чи когось здивують. Більшість із них, отримавши тимчасовий захист, досі працюють на низькокваліфікованих посадах, як підсобні робітники на будівництві чи виробництві, говориться в свіжому дослідженні Національного банку України. Відповідно, і заробляють вони нижче середнього.
Проте українські мігранти частіше, ніж раніше знаходять роботу та починають більше витрачати – їхня роль в економіках країн-реципієнтів зростає. Приміром, польський державний Банк крайового господарства підрахував: українці сплачують до бюджету Польщі більше податків, ніж отримують соціальної допомоги.
Передбачуваними залишаються й настрої щодо повернення. За даними Центру економічної стратегії, частка тих, хто планує повертатися до України, стабільно зменшується. Якщо в листопаді 2022 року планували повернутися на батьківщину кожні три українці з чотирьох, то в травні 2023 – вже 63%. А в грудні 2024-го ця частка вперше стала нижчою за половину опитаних: 20% точно планують повернутися, а 23% – скоріше планують.
Проте ці цифри не дають відповіді на інші, не менш важливі запитання. В якому внутрішньому стані живуть біженки на кшталт Салун – які серцем із Україною, але фізично досі перебувають у Європі? Що їх тривожить? Як статус біженця впливає на їхню гідність?
Відповісти на ці питання УП допомагає психотерапевтка з десятирічним досвідом Оксана Пшегорницька. Значна частина її клієнтів – українські біженці. Пшегорницька й сама одна з них – вона живе в Іспанії. Оксана втекла з дітьми від війни в 2022 році. Про страхи українців, що залишили батьківщину після повномасштабного вторгнення РФ, вона знає не лише з професійної практики.
– Пані Оксано, одразу окреслимо рамки: коли ми говоримо про українців за кордоном, то маємо на увазі виключно біженців, які опинилися там через повномасштабну війну і не підлягають призову. Як можна категоризувати цих людей?
– Я не узагальнюю своїх клієнтів – все-ж таки ми окремо розглядаємо кожну людину. Але якщо категоризувати умовно, я б сказала так. Є люди, які прийняли рішення про переїзд і через призму цього будують своє життя. Рвонути в іншу країну за мрією – це дуже серйозне внутрішнє рішення. І є українці, які живуть за кордоном, відчуваючи тимчасовість свого перебування там – тобто вони не приїхали за якимось кращим життям.
Також я б поділила на тих, хто дуже покладається на приймаючу країну, і працюючих українців, які вже стоять на ногах. Останні іноді навіть працюють не в тій країні, де проживають, і за необхідності можуть дозволити собі переїзди.
– Якщо орієнтуватися на біженців у країнах, що прийняли найбільше українців з 2022-го року – Польщу та Німеччину, – що найбільше турбує тих із них, хто планує одного дня повернутися додому?
– Якщо ми говоримо про тих, хто поїхав у Польщу, то багато з них живуть у матеріальній напрузі. Справлятись із життям за кордоном, особливо якщо людина несе відповідальність за декількох людей – це не просто.
Частково їх хвилює їхня ізольованість. Дехто досі відчуває себе інакшим. Частими є опасіння негативного ставлення до себе в суспільстві.
В Німеччині трошки інша ситуація – я сама там прожила рік. Там процес інтеграції організований таким чином, щоб у людини було відчуття того, що вона тут надовго, навіть назавжди.
Я пам'ятаю, як мені емоційно з цим було важко, тому що до 2022-го в мене не було жодних планів на еміграцію. Пам'ятаю, перші шокові місяці й усі процедури, які необхідно було пройти, наприклад, оформлення податків. Вони так зроблені, що ти начебто вкорінюєшся на 20 років вперед. І це створює відчуття, що ти тут надовго. Мені це дуже не подобалось, я опиралась цьому.
– Наскільки ефективна така політика інтеграції?
– На багатьох людях це спрацювало. В Німеччині здається, що їхати звідси – це прямо рвати це все, скасовувати те, на що витрачено стільки зусиль. А це не просто.
Опора на державу позбавляє людину якогось вибору. Але при цьому це така потужна батьківська фігура, де ти знаєш: якщо щось станеться, то, наприклад, діти будуть у порядку.
Проте це створене відчуття несвободи, воно ментально важче для українців. Ми звикли покладатись на себе, і ми звикли до свободи.
– Одна з головних особливостей життя у воюючій країні – це невизначеність у майбутньому і моральна неготовність до довгострокових планувань. А що з цим у біженців?
– Абсолютно та сама невизначеність. Не хочу сказати, що більша (ніж в українців вдома – УП), бо закидають помідорами.
– Чи зникає страх невизначеності перед майбутнім, коли країна дає тобі більше гарантій?
– Він знижується, але все ж таки залишається. Тому що йдеться про декілька контекстів – не тільки про майбутнє моє та моїх дітей, але й моєї країни та мого племені. Останні питання також хвилюють людей, незважаючи на те, що вони не в Україні.
Багато років тому жителька Київщини Тетяна Бутевич мріяла поїхати до Польщі на заробітки. Тепер вона знає: з мріями варто бути обережною, бо вони мають звичку здійснюватися, але зовсім не в той путь, який ти собі уявляв. У березні 2022-го Тетяна втекла до Польщі від війни. Думала, на два тижні; потім знайшла роботу в музеї й поки не планує повертатися.
Спочатку її щось точило зсередини. Тут музейна тиша, а вдома колишні сусіди здригаються від вибухів. Та згодом Тетяна вирішила: у Польщі вона може принести більше користі Україні. І це стало її першим кроком до внутрішнього спокою.
– Якщо я буду в Україні, то, може, навіть шкоди принесу, бо буду в держави забирати гроші за опалення. А тут навпаки, можу кожного місяця по 200 злотих туди перераховувати. А іноді й більше, – пояснює вона свою нехитру логіку.
Бутевич розуміє: ій просто пощастило. Серед її знайомих лише одна людина з п'яти змогла влаштуватися більш-менш нормально. Більішість працює на тяжкій і низькооплачуваній роботі.
Саме така – в українки Людмили. Колись вона викладала економіку в технікумі, а тепер прибирає помешкання. Буває, що й по 8 квартир на день. Спочатку намагалася суміщати: перевіряла зошити в трамваях, вела онлайн-уроки, однією рукою тримаючи телефон, а другою – ганчірку. Схудла на шість кілограмів і вирішила: до технікуму в наступному навчальному році не повернеться.
Вона досі здригається від вою сирен, а новорічні салюти для неї – справжній кошмар. Але найбільше стресу у вихідні, коли в Людмили є час читати новини з України. Вони доводять її до сліз. І тоді рятує ложечка коньяку, заспокійливе або волонтерство.
Що може повернути її додому? Зупинення війни – лише одна з умов. Потрібна ще робота з прийнятною оплатою, а повертатися на ставку викладача Людмила не хоче.
– Якщо тут залишиться робота, то вигідніше бути тут, щоб допомагати там, – пояснює вона. – Ви самі розумієте, що донатити все одно треба буде і після закінчення війни: хлопців вичухувати, та й дітей хворих купа…
– Що в українців за кордоном відбувається з почуттям гідності?
– Оh, my God! Хороше питання, болюче. Чи б'є по гідності приймання допомоги від місцевих жителів і одержання соціальних виплат? Для багатьох – б'є.
Для мене самої зміна країни (в 2023-му Пшегорницька переїхала з Німеччини до Іспанії – УП) стала моментом, коли я хотіла повернути собі суб'єктність, повернути відчуття, що я приймаю рішення. Тому що до цього я 39 років їх приймала.
Для моєї гідності було важливо не отримувати ніде соціальну допомогу. А психологічний комфорт часто важливіший, ніж фінансовий. І друге – я намагалася повернути собі відчуття, що веду машину зі своїм життям. Тому я переїхала в місто, яке любила ще до повномасштабної.
Питання про гідність виникає у людей не в моменти, коли відбувається обстріл їхнього міста. Воно з'являється тоді, коли людина віддихалася і з-під води голову піднімає.
При цьому багато що залежить від людей навколо. Якщо інакшість постійно підкреслюють, вона може відчуватися як недолік. Якщо в суспільстві тицятимуть другорядністю, то людина або буде злитися і почуватися в протистоянні з цим суспільством, або намагатиметься бути прийнятою, навіть безсвідомо. В останньому випадку вона більше ризикує відчуттям власної гідності.
– Як часто люди бояться жалітися комусь іншому через сором перед співвітчизниками, які залишились вдома?
– Нон-стоп. Це одна з головних ліній у переживаннях українців за кордоном. Це масове явище, коли бояться жалітися, не відчувають, що це достойна підстава.
Це провина того, хто вижив. В мене достатньо велика практика, і це актуально відсотків для 90 моєї групи. Хтось боїться осуду і негативу, а хтось не відчуває, що вони мають право.
– Цей синдром того, хто вижив, має якийсь термін придатності?
– Звісно, з часом він знижується. Ми взагалі жодне почуття в піковому стані не можемо переживати вічно. Але ми ж говоримо про деструктивну провину, не про провину за дії. Якщо вона буде запускати розлом – я окремо, а суспільство окремо, – то людина може знаходити собі менші групи, знайомитися з людьми зі схожим досвідом і спиратися на цю схожість. Або це почуття може трансформуватись у дію: в допомогу іншим, яка стане способом якось спокутувати провину.
– Завдяки соцмережам ми живемо в новому чудовому світі публічних гіперфіксацій на власних почуттях та ігноруванні почуттів чужих. Коли ви бачите знецінення почуттів біженців дописувачами, які живуть в Україні, то для вас це свідчить про що?
– Є моменти, де це транслюється дуже прямо. Наприклад, новорічна промова президента 2023-го року ("...Одного дня доведеться поставити собі питання: хто я? Зробити вибір, ким я хочу бути. Жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?" – з промови Зеленського, – УП). Я знаю, що вона образила дуже багатьох людей. І в той же час дуже багато людей в Україні, яких я поважаю, щиро не розуміють, що не так із нею.
Якщо президент каже: вам доведеться обирати, ки ви будете – біженцем чи громадянином, це стає державною позицією. До чого призведе підкреслення розлому в суспільстві? До того, що люди не повертатимуться.
Чи впливає якийсь рівень напруги в соцмережах на те, як люди почуваються? Так, тому що в соцмережах цієї напруги більше, ніж у реальному житті. Розумієте? Люди, що спілкуються між собою чи їздять на якийсь час додому, цю напругу знижують. А соцмережі посилюють.
– А чому в соцмережах так стається, на вашу думку?
– Тому що людям у цілому важко витримувати різність. Плюс суспільство у війну поляризується. Це нормальний психічний процес: нам треба виграти, і тому ми поляризуємося.
Цікаво, що коли в суспільстві стаються публічні дискусії з осудом українців за кордоном, то вони ранять тільки тих людей, хто і так рефлексує та відчуває провину.
– Чи може ізоляція, яку відчувають українці за кордоном, бути свідомим капсулюванням?
– Це не свідоме капсулювання. На жаль, травма має такий побічний ефект як ізоляція. І вона відбувається не через те, що: "Бе-бе-бе, я закриюсь від суспільства". Просто в людей не виходить інакше: не тільки буквально спілкуватись, а іноді просто емоційно контактувати.
Травма пережитого насилля, ризику життя породжує ізоляцію. Травма втрати також веде до ізоляції. Я бачила багато людей за кордоном, хто веде дуже усамітнений спосіб життя. І це ніколи не усвідомлений вибір.
Хочу тут окреслити важливий момент. Українці, які обрали оселитися за кордоном і будувати своє життя там, можуть або бути частиною нашого суспільства в його широкому розумінні, або викинуті. І це залежить від загальної позиції.
Чи вони будуть представниками українських інтересів у широкому розумінні завжди – залежить, зокрема, від українського суспільства. Є такий радянський наратив: якщо людина поїхала за кордон, то вона зрадник батьківщини. Якщо його продовжувати, то, подумайте, як це впливатиме на контакт із українцями, які живуть за кордоном?
Але якщо дивитись на те, що ці люди допомагають, захищають наші інтереси в інших країнах – це вже сприймається як зовсім інша історія.
Із початком російсько-української війни в 2014 році українка Вікторія Батрин створила у Варшаві фонд Uniters. Основним напрямком організації була допомога дітям загиблих українських військових. У 2022-му році допомоги потребували вже дорослі. Фонд почав збирати ресурси для війська, а згодом і для біженців, які шукали в офісі Uniters їжу й одяг.
Для тих, хто втратив ґрунт під ногами, цей простір швидко став острівцем спокою серед шторму. Очікувано, що під час опитування поміж волонтерів і подопічних фонду виявилось, що майже всі вони планують повернутися в Україну.
Проте тенденції, що спостерігає Батрин із самої України, є тривожними:
– Дуже часто є такі закиди, що ви втекли за кордон, вам добре говорити, вам легше. Але часто це говорять люди, які, сидячи в Україні, не допомагають (армії та державі – УП). Це неправда, що звідси легко говорити. Мені здається, далеко від батьківщини набагато важче, ніж там, удома. Я розумію, що вдома небезпека, бомбардування і знищення, але тут люди психологічно виснажені, вони дуже сильно переживають і щось роблять для того, щоб допомагати. Без цього волонтерського тилу, який тримає фронт, ми б не дотягнули.
Крім нерозуміння з боку співвітчизників, Батрин помічає й погіршення відносин між біженцями та місцевими.
– Я в Польщі з 1997 року, але таких відносин польсько-українських, які є зараз, я не пам'ятаю, – зізнається вона. – Вони настільки погіршились, що я не знаю, скільки треба тепер десятиліть, щоб це все повернути в нормальне русло.
– Є ті, хто перед сном надягає піжаму не для комфорту, а щоб у разі ракетного удару їхні тіла не витягали з-під завалів оголеними. І є ті, хто засинає з думкою про завтрашній сніданок. Цих людей не можна протиставляти одне одному. Але поясніть, чому?
– Тому що немає інструменту, лінійки і шкали Омів чи Ампер, які б вимірювали глибину страждань. Нема! Ну не існує такого.
Чи психіка може реагувати дуже болісно на досвід, який з іншої точки здається незначним? Може.
– Наскільки ті, хто виїхали, бояться бути неприйнятими у власній країні?
– Це одна з причин, чому люди вагаються, чи повертатись. Страх неприйняття суспільством – сусідами, знайомими, друзями. Дуже багато разів таке чула. Того, що будуть ображати дітей. І що не зможе людина реадаптуватись вдома.
– Ми багато говоримо про почуття дорослих, а з чим стикаються діти, які переїхали разом із батьками?
– Одразу розділимо по віку. Окрім літніх людей найважче при переїзді підліткам, особливо старшим. У них є дуже хороші випадки адаптації, вступу в університети. Але є й дуже погані, з важким емоційним станом. Тому серед підлітків велика кількість депресій.
До речі, один зі страхів батьків, які думають про повернення в Україну, що їхніх дітей будуть ображати в школах. Хоча це та проблема, яку можна вирішити. Має бути загальна позиція держави, щоб цих дітей приймати дружньо. Бо буває так, що при поверненні до своєї школи дітям кажуть: "А ну, покажи нам, чого ти навчився". "А ну, здай тести". "А тобі доведеться повертатися в менший клас".
– Чи зустрічали ви українців, які переїхали за кордон 2022-го року і щасливі зараз?
– Зустрічала. Але можу порахувати їх усіх на пальцях однієї руки.
– Тоді питання з модних журналів: у чому секрет їхнього щастя?
– В одному випадку це прийняте рішення. Важливо прийняти внутрішнє рішення про переїзд, бо можна жити скільки завгодно років і не прийняти це внутрішньо. В іншому випадку в людини почалися особисті стосунки – і це вплинуло. А в третьому випадку вплинула соціальна ситуація: родина знайшла своє коло друзів, на сто відсотків українське.
Тобто кожного разу це індивідуальна історія.
