Клубний чемпіонат світу - це турнір, який має ім'я, але не має душі. Він позбавлений історії Ліги чемпіонів, не може змагатися з пристрастю національних чемпіонатів і досі виглядає як прототип, а не продукт.
Найпершими, хто спробував уявити собі щось подібне, були англійські шахтарі з "Вест Окленда". У 1909-му та 1911-му роках вони перемагали команди з Європи та Південної Америки. Ніхто не розуміє навіщо, але у хроніках це зафіксували.
Після війни на сцену вийшов "Палмейрас", який тріумфував на Torneio Internacional у Ріо в 1951-му. У ті ж роки у Венесуелі проводили "Pequeña Copa del Mundo", де гравців на полі було більше ніж глядачів на трибунах.
А потім з’явився Міжконтинентальний кубок.
1960-ті були тією миттю, коли турнір міг увійти в пантеон футбольних святинь.
Стадіони здригались від реву натовпу, коли "Реал" Мадрид і "Пеньяроль" виходили на поле. Пеле виблискував, Ді Стефано командував, Еусебіу розривав - здавалося, історія пишеться наживо. Та ближче до кінця десятиліття романтика зникла - залишилася лише груба шкіра м’яча й ще грубіші підкати.
"Расінг" і "Селтік" грали в суміш боксу і регбі, де дотик до м'яча був порушенням правил. "Естудіантес" виходив на поле, щоб карати, а не грати. "Аякс" (а також "Інтер" і "Ліверпуль") подивився на це, і з підозрілим європейським спокоєм махнув рукою: "Дякуємо, ми пас".
У 1980-х Японія взялася за порятунок турніру, що вже стояв на межі забуття. Одноматчевий фінал у Токіо, глянець азійської організації, спонсор у вигляді "Тойоти" й чек із шістьма нулями для переможців - усе виглядало, як нова ера.
Але навіть коли мільйони бряжчали в кишенях тріумфаторів, турнір залишався дивним гостем на банкеті. У 2000-му ФІФА вирішила: досить цих напівофіційних шоу - настав час справжнього клубного чемпіонату світу.
Але шоу не вдалося. Глядачі позіхали, телекамери знімали порожні трибуни, а сам турнір виглядав радше як цікавий експеримент.
Лише після злиття з Міжконтинентальним кубком у 2005-му вдалося надати події хоч якусь вагу. Та навіть тоді змагання залишалося в тіні - наче додаток до Ліги чемпіонів, а не її альтернатива.
І все ж ФІФА не здається. Можливо, вона щиро вірить, що чергова версія - от саме вона - нарешті вистрілить.
Коли у 2016-му Джанні Інфантіно всівся у головне крісло ФІФА, він одразу взявся за амбітні ідеї. Говорили про глобальну Лігу націй - щось на кшталт тієї, що проводить УЄФА. Обговорювали навіть ідею робити чемпіонати світу частіше - раз на два роки.
Європейська футбольна еліта поставила жорсткий бар’єр, і всі ці плани швидко згасли.
А Клубний чемпіонат світу втримався, ставши для Інфантіно особистим Єрусалимом. У 2017-му він намагався "продати" турнір за 25 мільярдів доларів Саудівській Аравії та Японії. Проте угода розчинилась у повітрі, залишивши по собі лише пару скептичних заголовків у пресі.
Джанні так само не здався. І тепер його футбольна мрія стартує в США - на розігріві перед головним шоу: Чемпіонатом світу-2026.
У ФІФА люблять повторювати: Клубний чемпіонат світу робить футбол справді глобальним. Це звучить красиво - майже як гасло на постері. І навіть частково правда. Але ключове слово тут - частково.
ФІФА - глобальна організація. У її місії є щось майже соціалістичне: заробити - і роздати. Але між 2019-м і 2022-м ФІФА заробила 7,6 мільярди доларів, а УЄФА - майже 20.
Сама англійська Прем'єр-ліга заробляє більше ніж ФІФА.
Футбольний світ - євро-центричний.
Щоб усвідомити, чому для ФІФА це проблема і вона так вперто просуває клубний чемпіонат світу, треба зазирнути всередину машини УЄФА:
Але є одна проблема: вона живе в Європі. А футбол - ніби як глобальний.
Азія, Африка, Латинська Америка - це шахти, звідки Європа вже десятки років тягне ресурси. Таланти їдуть до Ліги чемпіонів, а їхні країни отримують хіба що трансляцію по телевізору.
Щоб розірвати євро-центричне коло, потрібно запустити нове: більше матчів, більше глядачів, більше грошей. І, звісно, більше турнірів із гучними іменами, які й далі годують цю глобальну гру.
Річ у тім, що елітні гравці грають щотижня. Їх показують мільйонам, і майже завжди - це матчі Прем'єр-ліги, Ла Ліги, Серії А або Ліги чемпіонів. Національні ліги та УЄФА давно навчилися монетизувати свої турніри до останнього цента.
ФІФА ж залишалася за бортом великого шоу.
Чемпіонат світу серед збірних - це круто, але триває він всього місяць раз на чотири роки. Клубний чемпіонат світу - це спроба отримати свою частку великого пирога і заробити на тих самих гравцях, які давно вже працюють на інших господарів.
Футболу як такому Клубний чемпіонат світу не потрібен: календар і так забитий під зав’язку, а Ліга чемпіонів уже давно дає відповідь, хто у світі найсильніший.
ФІФА й сама негласно визнала, що попит на Клубний чемпіонат світу виявився меншим, ніж очікувалося. Навіть матч-відкриття з Ліонелем Мессі не викликав аншлагу, а квитки кілька разів падали в ціні: з 349 доларів до 55 і нижче.
Спонсори відверто байдужі, а телемовлення дивилося на все з підозрою. "Думаю, ми всі були скептично налаштовані протягом усього процесу", - зізнався виконавчий директор Televisa Univision в одному з інтерв'ю.
Але ФІФА знайшла вихід: підписала угоду з DAZN на 1 мільярд доларів за глобальні стрімінгові права. Завдяки цьому Інфантіно міг обіцяти європейським топ-клубам солідні призові - саме вони й мають залучити глядачів.
ФІФА стверджує, що турнір 2025-го закриється в нуль, і сподівається, що цей старт відкриє шлях до прибутків уже в 2029-му. А гроші підуть на розвиток футболу - принаймні так обіцяють.
Ось чому Клубний чемпіонат світу взагалі існує. Ідея хоч і має логіку, та поки що жодна спроба її реалізувати не виявилася вдалою. Чи зможе Інфантіно зробити це краще? Можливо.
Але факт лишається фактом: якщо навіть гроші Саудівської Аравії та підтримка DAZN не піднімуть інтерес, це майже точно - останній шанс.
Фото - Getty Images/Global Images Ukraine
