У Сполучених Штатах Америки розпочався процес, з одного боку, несподіваний, а з іншого – цілком собі очікуваний. Найбагатша людина США (і, відповідно, світу) Ілон Маск пішов війною на президента країни Дональда Трампа. Для тих, хто пропустив попередні серії цього реаліті-шоу «Ідіократія уже тут і зараз», коротко нагадаємо, що саме Маск був тим персонажем, який найактивніше доклався до другої перемоги Трампа – на республіканських праймеріз, а потім уже й на загальнонаціональних виборах.
До певного моменту взаємини цих двох, м’яко кажучи, не зовсім адекватних індивідуумів були мало не зразком поєднання бізнесу і влади. Дійшло до того, що Маск приводив у Білий дім навіть свого сина на зустріч із Трампом – випадок, аналоги якому якщо й можна знайти в історії Сполучених Штатів, то десь у сивій давнині початку часів цієї держави.
Але розумні люди попереджали: ця ідилія не зможе тривати вічно, рано чи пізно президент-бізнесмен й олігарх розсваряться, та так, що тільки пір’я летітиме з віртуальних подушок на Пенсільванія-авеню, 1600. Єдине, чого не передбачили ці розумні люди, – що процес запуститься радше рано, ніж пізно.
Причому пір’я справді полетіло. Чого вартий хоча б пасаж Маска про те, що Трамп, мовляв, є у списках Епштейна. Джеффрі Епштейн – це той самий фінансист і філантроп, який несподівано виявився ще й педофілом. І не тільки педофілом, а й організатором педофільських забавок (суворо кажучи, радше не педофільських, а ефебофільських, бо йшлося про дівчат-підлітків) для інших. Причому містер Епштейн сумлінно документував список своїх «клієнтів». І от начебто – якщо вірити нинішньому, а не минулорічному Маску, який був просто в захваті від колишнього-майбутнього президента США – у цьому списку є й Дональд Трамп…
Така от історія. Скажемо чесно, непересічна. Навіть попри всі попередні вибрики що одного, що іншого. Але насправді випадки конфлікту глави держави й олігарха, який і привів його до влади, – це аж ніяка не дивина. Щоправда, вони більше властиві незрілим суспільствам із недеформованими політичними елітами – скажімо, пострадянським країнам. Де в часи Міленіуму сталася така історія з російським мільярдером Барісом Березовським і його протеже Владіміром Путіним, а через два десятиліття інший мільярдер, уже український, Ігор Коломойський, привів до влади на своїх медіапотужностях іншого Володимира, Зеленського.
Як ми бачимо, для обох олігархів ті історії завершилися не так, щоб добре. Український мільярдер сидить у в’язниці – і, як кажуть знаючі люди, ця в’язниця українська лише до кінця війни, а потім йому доведеться переїхати у значно неприємнішу (з погляду наслідків, а не комфорту) «резиденцію», десь за океан. Російський його колега по нещастю, з одного боку, виїхав у вільний світ і нібито позбавився тиску з боку колишнього підопічного, але згодом завершив життя кількома програними судами й самогубством.
Чому ж так сталося? Відповідь тут проста й очевидна. І Зеленський, і Путін (навіть попри те, що російський Владімір, на відміну від українського, мав принаймні базу у вигляді очолюваної ним Федеральної служби безпеки), отримавши владу, у певний момент дійшли до елементарної й логічної думки – тепер вони мають у руках значно більше, ніж купу грошей. Вони мають у руках – владу, яка, навіть в українських умовах, є сильнішою за будь-які гроші. Що вже говорити про неймовірно централізовану й побудовану під воістину «царський» режим владу Росію. А залежати від якогось олігарха, навіть якщо ти винен йому президентство – не сподобається нікому. Особливо коли ти не просто силовик, чиновник чи актор – а президент країни.
І тут варто відзначити, що на Ілона Маска навряд чи чекає доля навіть Ігоря Коломойського. Усе-таки Сполучені Штати Америки – це країна, яка до появи в Білому домі Дональда Трампа вибудовувалася адекватними людьми, вибудовувалася ретельно і скрупульозно, вибудовувалася з купою різноманітних запобіжників. Зверніть увагу, від трампівської пихи, від його надутої величі уже не залишилося майже й сліду – хоч з дня інавгурації не минуло і пів року. А деякі штати, як от Каліфорнія, у випадку з протестами і скерованою туди Білим домом Нацгвардією, взагалі можуть дозволити собі ставитися до президента країни як до звичайного найнятого на роботу чиновника, а не як до напівбожества – чого, може, і хотів сам Трамп.
Тож цілком імовірним у цій історії є наступний підсумок – перемога Ілона Маска. Врешті-решт, через три з половиною роки Трамп стане пенсіонером (і заодно – одним із найгірших президентів в історії країни), а в Маска його мільярди навряд чи кудись зникнуть, попри всі нинішні ситуативні негаразди. Але чого, питається, чекати понад три роки, якщо можна спробувати протягнути через Конгрес імпічмент? Демократи в принципі Трампа не люблять, помірковані, класичні республіканці все одно залишаться із президентом від своєї партії. І отут виникає питання – а чи вигідне і кому вигідне буде відсторонення з посади 47-го президента США?
Якщо говорити про Україну, бо нас цікавить передусім наша ситуація, то це може піти в плюс. Венс, який обійме цю посаду за законом, не є таким самодостатнім діячем, як Трамп. Йому доведеться зважати на думку згаданих вище двох груп конгресменів і сенаторів. А вони якраз на нашому боці, точніше, на протилежному РФ боці. Тож можна припустити, що після імпічменту Трампа головну роль у врегулюванні російсько-української війни гратиме не Білий дім Венса, а Палата представників Джонсона і Сенат Чака Ґрасслі. Де уже готові оті, як заявляється, страшні санкції, що можуть добити і так немічну російську економіку.
От для кого вся ця ситуація є програшною, як її не крути, – це самі американці, саме американське суспільство. Втім, варто визнати, що вони ж власними руками і загнали країну у цю lose-lose-історію на республіканських праймеріз-2020. Тож відповідальність – і за дії Трампа, і за війну Трампа з Маском, і за все інше, що вже сталося і ще станеться – саме на американських громадянах. І що раніше вони це зрозуміють, то швидше зникнуть над майбутнім Білого дому привиди трампізму, то швидше Маск і йому подібні бізнес-персонажі вгамують свої божевільні амбіції, то швидше американська політика оздоровиться й повернеться у звичне русло. Не завжди найкраще, але завжди – не нижче певного порога адекватності, на який зараз Сполученим Штатам доводиться дивитися, як на оту комету з фільму 2021 року – високо задерши голову.
