Костянтинівка, яка знаходиться за 10 кілометрів від лінії фронту, регулярно зазнає обстрілів з боку росіян. Окупанти обстрілюють місто з усієї наявної зброї та прагнуть його захопити. Нещодавно тиждень тут не було централізованого водопостачання. А за чотири години на добу, бо діє 20-годинна комендантська, місцеві жителі повинні встигнути і купити продукти, і набрати води. За повідомленням військової адміністрації у Костянтинівці залишаються близько восьми тисяч людей.
Як живуть вони, що найбільше болить і де знаходять сили місцеві жителі, які змушені покидати місто через атаки, «ФАКТАМ» розповіла місцева мешканка, письменниця та художниця Оксана Шабас, яка нині мешкає у Полтаві і займається творчістю та волонтерською діяльністю.
- Костянтинівка завжди вважалася промисловим центром Донбасу, місто спеціалізувалося на кольоровій металургії, було важливим залізничним вузлом. Найсмачніше печиво та цукерки виробляла кондитерська компанія «Конті», через що правий берег міста завжди мав особливий запах, — розповідає Оксана. — А ще були неймовірно смачні торти, які можна було й замовляти до свят. Села костянтинівської громади завжди славилися своїми молочними виробами та запашним хлібом. Ще, коли місто було не так обстріляно (2022−2023 роки), костянтинівці, які займалися хлібом, випікали величезну кількість хліба саме для військових та відправляли на фронт. Це все було їх волонтерською ініціативою.
Раніше Костянтинівка славилася своїм склозаводом та промисловими цехами, багато чого зачинилося, але при заводах ще залишалися цеха, які займалися виробництвом.
І, звісно, регіональний ландшафтний парк «Клебан-бик», де зберігаються унікальні природні комплекси. У цьому заповіднику є скам’янілі дерева, яким більше 300 млн років, багато скульптур для туристів, виходи давніх гірських порід, відслонення крейдяних порід, які сформовані були 90 мільйонів років тому, та унікальний чорний наліт (це гідроксиди заліза, які утворюють покриття на давніх гірських породах. Вони нагадують про Пермське море, яке вкривало цю місцевість 290 мільйонів років тому, та є частиною унікального геологічного ландшафту парку «Клебан-Бик» — Авт.). Схожі унікальні геологічні утворення знаходяться лише у штаті Арізона, США.
— Як переживаєте щоденні російські обстріли, загибель мирних і військових, і що замість життя люди змушені бачити зруйновані будівлі і смерть?
- Я не можу відповісти за всіх, але можу за себе та за людей, які такі, як я. З кожною ракетою, з кожним КАБом тощо, серце уповільнюється, і вже не лишилося сліз, твій погляд просто завмирає. І ти гинеш разом із своїм містом та регіоном кожного дня. Ти слідкуєш за тим, як головні установи виїхали, як евакуювали релігійні реліквії з храму, як закриваються магазини, як у місті люди пересуваються пішки, і, можливо, сьогодні це їх останній подих. А потім виходиш на вулицю до магазину і чуєш «там лише ждуни». І тебе накриває хвиля такого розпачу та злості, що ти закриваєшся від людей, береш до рук телефон та пишеш чи дзвониш таким, як ти — своїм або небайдужим. На жаль, таких мало…
У цій клятій війні, яка для мене, так і для багатьох таких, як я, почалася в 2014 році, я втратила друга, який несамовито захищав наш край, втратила місто, майже цілий регіон… Я втратила себе, і наче ритм життя зупинився.
— Як виживають місцеві жителі?
— Ще донедавна у Костянтинівку ходили рейсові маршрутки. Проте наприкінці червня одну з них підбив російський дрон, внаслідок чого загинув водій. Тому вибратись з міста непросто, за автівками весь час полюють ворожі дрони… Стабільного мобільного зв’язку нема… Зруйновані будинки, школи, лікарні, магазини, церкви, вокзали… Нещодавно зачинилася «Укрпошта». Це була остання ланка роботи міста, тепер все наче померло…
Трохи працює місцевий ринок, де ще можна купити продукти. Деякі люди, які мають господарство, торгують на вулицях овочами та фруктами, бо хоч якось намагаюся підтримати один одного. Всі банкомати зачинені, гроші можна зняти лише в Дружківці, але треба поїхати так, щоб встигнути повернутися до комендантської години. Коли нема світла, ще можна піти підзарядити телефони до 5-ї міської лікарні, де є генератори.
Через російський обстріл у Костянтинівці пошкоджена газорозподільна станція, що призвело до повного припинення газопостачання у місті. Немає світла, а газу та опалення вже не буде. На початку серпня стався ворожий обстріл за допомогою FPV-дрона, він влучив у медичне авто. В результаті загинула тимчасова виконуюча обов’язки директора міської лікарні, двоє її колег отримали поранення. Багато сімей перепоховали рідних-воїнів, бо розуміли неминучість смерті нашого міста і це більш, ніж сумно. Дехто не полишає й досі місто через те, що там досі могили їхніх синів…
— Як знаходите сили жити далі? Чим нині займаєтесь?
- Померти було б дуже просто, і окупантам такого щастя не хочеться дарувати. Тому ми, костянтинівці, вирішили об’єднатися по всій України заради одного єдиного здобутку -України та збереження пам’яті та історії нашого незламного міста. Я та моя подруга-волонтерка Світлана Ломова вирішили присвятити себе збереженню та вшануванню пам’яті загиблих захисників конкретно з нашого регіону, а тепер і з усієї України. Це є і допомогою родинам загиблих та підтримкою. Збираємо інформацію та висвітлюємо в артпроєкті, де є портрети наших захисників. Наразі ми говоримо не тільки про загиблих, а і про безвісти зниклих. Є Костянтинівська спілка, яка займається цими питаннями та підтримує сім’ї. Говоримо і про живих героїв. Цей проєкт гуртує родини, які втратили найдорожче в світі — своїх дітей, чоловіків, батьків. До того ж вони втратили рідні домівки… Цей проєкт об’єднує нас усіх, люди приїздять з різних міст, щоб побачити своїх дітей на вшануванні, зустрітися з воїнами. Наразі місце локації це Полтава, сподіваюся, вдасться вивести проєкт до інших місць. Дуже важко жити так, як ми живимо, коли ти знаєш, що ти не можеш повернутися додому на свята чи на вихідні, коли поруч немає надійної руки сина. Як тепер боротися? Ми шукаємо сили, продовжуємо шлях наших героїв, може й не на фронті: словом, ділом, мистецтвом, вшануванням, психологічною підтримкою тощо…
— Що змушує залишатись місцевих у Костянтинівці?
- Коли кажуть — виїжджай, все є, хата є, що треба — це просто колючі фрази. Бо у багатьох випадках немає нічого, і дуже мало людей, які допомагають. Конкретно у моєму випадку та щодо моїх знайомих — важка ситуація. З тваринами не здають квартири, ціни скажені, ще й деякі власники просять не оформлювати ВПО, щоб у них проблем не було. Є такі будинки чи квартири, в яких навіть страшно стояти (здають квартири з лайном під ліжком та пліснявою по всім стінам, мовляв, як треба — приберете). Є випадки, коли знущаються з могил військовослужбовців з Донеччини, саме через регіон. Хтось каже матерям з Костянтинівської громади, що вони відправили своїх синів на фронт через гроші, які тепер вони точно можуть отримати, бо сини загинули. А ці матері та батьки ще й волонтерять заради нашої свободи! Це просто вбиває… Звісно, що є й чудові люди, і ми їм вдячні за те, що вони вірять в єдину Україну не на словах, а на дії. Вони і матеріально допомагають, і речами, і морально, що найважливіше, і з роботою.
— Що негативно вражає найбільше?
- Це знову-таки мовне питання. Для мене не проблема розмовляти українською мовою, але є люди, яким важко і, дійсно, важко перестроїтися (я це кажу, бо викладаю мови і знаю, яким важким може бути процес говоріння). І замість того, щоб підтримати таку людину, ми чуємо, що вона — «сєпар»! Коли, я бачу як російськомовні українці віддають останнє, волонтерять у повному сенсі цього слова, працюють на всіх фронтах, віддають свої машини, їздять на евакуації людей і тварин, а у відповідь чують «агент кремля, бо не розмовляєш українською», це розриває серце.
Ще знаю хлопців, які пишуть пісні про наш край та наше місто, роблять внесок в історичне збагачення регіону. Наприклад, їх пісня «Серце міста» (Владислав Дербинський ''Derb1k'', Юрій Лосев та Данило «Хейхал» Скакодуб) стала дуже популярною та звучить на радіостанціях. Хлопці продовжують писати з різних куточків України. Допомагають зборами нашим захисникам. Особисто я ще пишу вірші про війну та про наш рідний край, малюю картини, при нагоді на заходах розповідаю про рідне місто, читаю поезію та розповідаю про визначних людей, які несамовито борються за нашу свободу, втративши все, окрім любові до рідної землі!
Раніше «ФАКТИ» розповідали, як живуть мешканці Херсону, де через ризик для життя автівки їздять по дорогах міста на швидкості під сто кілометрів.
