Як зберегти опору, коли чоловік — на фронті, а ти одна вдома з дитиною? Як говорити з немовлям про війну і водночас не втратити себе? Як жити, коли здається, що життя — це лише очікування? У цьому щирому й глибокому інтерв’ю психотерапевтка Ольга Правдива, яка сама є дружиною військового і мамою двох малюків, розповідає про власний досвід та про виклики, з якими звертаються до неї жінки.
— Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід роботи та як ви прийшли до програми підтримки дружин військових.
— У мене великий досвід менеджменту соціальних програм на рівні країни. Багато років я працювала в цій сфері. Ця тема мені близька, бо я сама є дружиною військового та мамою двох маленьких дітей.
На початку повномасштабної війни нашій донечці був рік і я була вагітна другою дитиною. Чоловік пішов у ТРО. Вагітність і пологи були не простими, і впевнена, що війна дуже на це вплинула. Я була сама з дитиною, яка ще потребувала постійної уваги, і водночас виношувала другу. А живемо ми у Нових Петрівцях, під Києвом. Тому я знаю, як це — бути мамою маленької дитини з чоловіком на війні.
Як психотерапевт я почала усвідомлено працювати з дружинами військових тоді, коли чоловік повернувся додому. Мені було важливо спочатку самій знайти опори та підтримку. Хоча, звісно, не обов’язково психологу проходити такий досвід, як у клієнта, для ефективної роботи. Але це створює особливу довіру — жінки кажуть, що відчувають, що я більше їх розумію.
— Які психологічні виклики найчастіше переживають вагітні та матері маленьких дітей під час війни?
— Безумовно, це тривожність і занепокоєння, страхи за своє життя, за життя дитини, за безпеку, за майбутнє. З народженням дитини народжується материнська тривога, яка помирає тільки разом з нами. Це те, з чим кожна мама живе все життя. У контексті війни це дуже посилюється. З’являється відчуття провини: чи правильно я роблю, що лишаюся тут, у цьому місті? Чи треба кудись переїжджати? Чи правильно, що лишаюсь у квартирі під час тривог, а не спускаюся в метро?
Коли ти відповідаєш тільки за своє життя — це одна історія. А коли за дитину — зовсім інша. Цей фон постійної небезпеки впливає на всіх нас. Ми всі маємо певний тривожний стан, у когось уже й депресивний та ознаки посттравматичного стресового розладу.
А у дружин військових на це все ще накладається вимушене «соло-материнство», яке вони не обирали. Весь догляд за дитиною повністю лягає на плечі жінки, а буває ще й з матеріальним забезпеченням. Бо далеко не всі військові отримують бойові, і жінки мусять шукати додаткові способи заробітку. Особливо ті, які втратили домівки, перемістилися через війну, переїхали з маленькими дітьми в зовсім незнайоме середовище. У них немає сусідів, які могли б прийти посидіти з дитиною, немає бабусь, дідусів, родичів поруч. Ця самотність і ізоляція стає «обтяжуючим фактором» на додаток до відсутності чоловіка.
— А ще й тривожність за коханого…
— Безумовно, постійна тривога і страх за життя чоловіка, що супроводжує днями і ночами. Особливо коли це бойові виходи, і жінку просто вибиває з контакту з реальністю, коли вона постійно в напруженні, очікуючи виходу коханого на зв’язок. Жінки, які чекають дитину і чекають чоловіка з фронту, можуть бути самотніми у народженні дитини, першому кроці, першому слові немовля.
Багато батьків тривалий час не бачать рідних. І виникає питання комунікації з дітьми — як пояснювати їм ситуацію. По-друге, підтримка контакту з чоловіком. Багато жінок стикаються з проблемою: як зберегти романтичну близькість, залишатися чоловіком і жінкою, а не просто батьками дитини з спільним майном.
Жінки відчувають одну емоційну втрату за втратою — те, що очікували, про що мріяли, не трапляється. Жінка сама в цих емоціях, які не розділяються повноцінно. Вона бачить успіх дитини, те, як малеча розвивається, і це одночасно радість і сум зі сльозами — бо жінка в цьому залишається сама.
Дещо старші діти теж можуть це проживати болісно, з постійними запитаннями, чому тато не з нами? Як пояснити дитині, чому у когось тато гуляє на майданчику, а у нас немає? Зараз були випускні, і це багато відео, де дівчатка танцюють з батьками, а до когось не змогли приїхати, або й залишилися сиротами. Це трагедія.
Разом з тим, бачу і протилежні випадки, коли дорослі думають над тим, аби не створювати дітям зайвих тригерів, що тата нема поруч. Наприклад у нас у садочку до Дня сім’ї малюкам розповідали про родину, як місце безпеки і затишку, і робили поробки для кожного — усі були щасливі. Батьків вирішили не запрошувати, щоб не напружувати тих дітей та мам, у кого татусі на війні.
— Які слова підтримують жінок, які чекають своїх чоловіків з війни? Що не варто говорити?
— Краще не запитати: «Як він там? Де він зараз?», а щиро поцікавитися: «Як ти?». І бути готовими вислухати без знецінення. Не варто казати: «Я тебе розумію», якщо ви не маєте такого досвіду. Краще сказати: «Я навіть не виявляю, що ти відчуваєш, але, напевно, це дуже непросто. Чи можу я якось тобі допомогти? Щось зробити для тебе?»
Для тих, хто не має подібного досвіду — чекати чоловіка з війська — важливо давати своїм подругам чи знайомим простір і право на втому, сльози та слабкість. Говорити: «Ти не одна», «Я можу допомогти», «Можеш звернутись до мене». Такі прості фрази можуть стати підтримкою.
— Чому так трапляється, що розпадаються сім’ї, коли військові повертаються?
— Причин може бути дуже багато. Дружина і діти можуть чекати чоловіка і батька, але коли він повертається, то все не таке, як було раніше. Люди змінюються. Чоловіки не можуть компенсувати всього, що було у сім’ї без нього. Тому так важливо підтримувати рутинний зв’язок — розповідати про дуже приземлені і прості речі: що поїли, що зробили, коли лягли спати. Ці найпростіші побутові деталі дають відчуття близькості: «Я поруч, я розумію, чим ви живете». Так не втрачається місточок між двома світами — війною і сім’єю.
На жаль, у нас в Україні поки що відсутня системна практика адаптації військових після повернення додому. Наприклад, в Ізраїлі військові не йдуть одразу додому після демобілізації, а проходять через центри відновлення, де з ними працюють психологи — тільки потім вони повертаються до своїх родин. Це дуже важлива ланка, яка допомагає м’яко перейти до мирного життя.
Така система була б надзвичайно корисною не лише для військових, а й для медиків, волонтерів — усіх, хто був на передовій і для кого умовно мирне життя може стати новим викликом.
Окремо хочу зауважити, що коли чоловіки повертаються додому після поранення, втрати кінцівок, якихось функцій (зору, слуху, ін.), полону, з ПТСР. Для такої родини необхідна професійна підтримка психолога.
— Що впливає на збереження або, навпаки, розпад стосунків після повернення?
— Це залежить від психологічної зрілості кожного партнера і бажання працювати над стосунками. Важливо дати один одному час, простір, аби наново вибудовувати не лише побут, а й всю систему стосунків.
Часто саме війна показує, що, можливо, ці стосунки вже втратили основу, але просто ніхто не наважувався це визнати. Повномасштабна війна усе пришвидшила. Думаю, що розлучень стало більше — це точно. Деякі пари не проходять це випробування, бо не мають ресурсу.
— Ви згадували про групи взаємопідтримки для жінок військових. У чому полягає їхня цінність?
— У них працює ефект «ти не одна». Коли ти приходиш і бачиш, що інші жінки відчувають те саме — це неймовірна підтримка. Я завжди наголошую учасницям: кожна з вас — найкраща експертка у власному житті. Ви знаєте, що для вас краще. Для мене як терапевтки важливо створити простір, де можна бути з усіма почуттями — навіть «забороненими». Бо часто суспільство каже: «Він герой — як ти можеш на нього злитись чи ображатись?». А ці емоції є, і вони справжні. І вони потребують простору, де їх можна проговорити без сорому.
Жінки часто не відкриваються одразу. Вони думають: «Я не маю права скаржитись — мій чоловік не на нулі», або навпаки: «Я не хочу засмутити інших — у мене зараз трохи легше, бо чоловік в тилу». Ми поступово вибудовуємо атмосферу, де кожна має право на свої почуття, незалежно від обставин. Бо всі почуття — мають місце і вагу. Не треба їх перемагати — треба їх прожити.
У групі важливо бачити очі, які теж бачили подібне, які не засуджують. Там зцілює погляд іншої жінки, яка пройшла щось схоже, і, можливо, зараз на крок попереду. Не тому, що краща, а просто тому, що трохи раніше почала цей шлях.
У кожної з нас — свої стратегії подолання. Хтось має більше внутрішніх ресурсів, у когось — досвід підтримки в дитинстві чи більш міцна мережа зараз. Але найголовніше — це бажання йти далі і приймати допомогу. Група показує, що можна впоратися. Що способів більше, ніж здається. І головне — що ніхто не має залишитися з цим на самоті.
Про проєкт «Між нами» розповіла програмна директорка Віталіна Нагорна.
Наша громадська організація «Генерація матерів Лада» працює у кількох напрямках, один із ключових — підтримка ментального здоров’я жінок з маленькими дітьми. Ми займалися цим ще до повномасштабного вторгнення, але з лютого 2022 року актуальність цієї роботи тільки зросла. Наше завдання — знаходити ефективні формати психологічної підтримки, які відповідають реальним потребам жінок.
Проєкт «Між нами» — один із прикладів такої роботи. Він складається з індивідуальних психологічних консультацій та групових сесій. Ми обрали саме такий підхід, щоб реагувати на різні потреби жінок та сформувати спільноти підтримки. Індивідуальна робота дає змогу глибше опрацювати особисті запити, особливо якщо жінка звертається вперше.
Груповий формат виявився особливо ефективним для дружин військових. На цих сесіях жінки не лише отримують фахову допомогу, а й спільноту взаєморозуміння та взаємопідтримки. Ми помітили, що окрім потреби в психологічній підтримці, жінкам дуже важливо відчувати, що вони не самотні у своїхпереживаннях.
Робота в групах показує учасницям, що є схожі ситуації, що їх розуміють, що хтось теж проходить подібний шлях, і що переживати важкі емоції — це нормально. Вони вчаться екологічного підтримувати одна одну: сьогодні в ресурсі ти і ти підтримуєш, завтра підтримують тебе.
Результати проєкту виявилися дуже показовими. Половина учасниць звернулися до психолога вперше в житті — це говорить про рівень довіри до нашої команди і про масштаб і актуальність запиту. Якщо раніше тривожність фіксували у кожної другої нашої беніфіціарки, то зараз — у всіх. Водночас кожна учасниця відзначила покращення свого стану після проєкту. Не завжди кардинальне і ще є над чим працювати, тому вони отримують інструменти для самодопомоги, які залишаються з ними й після завершення проєкту.
Жінки знаходять нас через соціальні мережі, через рекомендації, локальні ініціативи у Києві та соціальні служби. Наша задача полягає в тому, щоб якомога більша кількість жінок мали можливість отримати підтримку. Ми намагаємось зробити допомогу максимально доступною й нормалізувати сам факт звернення до психолога.
Крім видимої стигми «психолог — це соромно», є ще одна, не менш шкідлива, — «мені не найгірше, я потерплю». Ми працюємо з цією установкою, бо вона віддаляє жінок від допомоги. Історії не варто порівнювати, кожна жінка, яка потребує уваги та підтримки, має її отримати.
Через кілька тижнів стартує новий етап проєкту «Між нами». У ньому буде лише формат індивідуальних консультацій. Подати заявку зможуть як нові учасниці, так і ті, хто вже був з нами.
Ми віримо, що піклування про ментальне здоров’я жінок з маленькими дітьми, які буквально народжують наше майбутнє — це необхідність та пріоритет.
Також читайте: у столиці розробили електронний довідник послуг з ментального здоров’я для киян. Він містить інформацію про комунальні, громадські та приватні організації, які надають соціально-психологічну підтримку.
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»
