Перший виїзд був найважчим: до двох бойових медиків одночасно привозили по шість поранених
«Антивбивці»: вражаючі історії трьох бойових медиків Нацгвардії. Один з них був будівельником, інший ремонтував машини, третій 20 років працював на «швидкій». На війні усі вони рятують життя бійців – часто, ризикуючи власним. Вони – бойові медики Національно гвардії України.
Історію воїнів розповідають на сторінці "Національна гвардія України: Чернівці".
З початком повномасштабного вторгнення Вадим Горбунов, Олег Романюк та Микола Головач приєднались до лав чернівецького підрозділу Нацгвардії та стали опорою для побратимів. Вивозити поранених з-під обстрілів та майже захоплених ворогом позицій, рятували побратимів, там, де це здавалось неможливим і навіть жартували, щоб тримати важкопоранених при свідомості.
Чернівецький нацгвардієць з позивним Вадос до війни працював будівельником. Маркетолог за освітою після мобілізації на початку 2024 року пройшов навчання і опанував відповідний фах. Тепер за його плечима сотні врятованих на Куп’янському та Покровському напрямках.
«Ми на квадроциклі приїжджаємо, забираємо пораненого, надаємо допомогу і зразу передаємо на евакуацію», – розповідає Вадос.
Були такі періоди, що близько 20 поранених на добу. І ампутації, і важкі поранення обличчя, голови. Але особливо в пам’яті збереглася перша евакуація.
«Ми поїхали на квадроциклі, забрали пораненого, він втратив багато крові, вже закочував очі, здавалось, от-от – і мав померти. Але ми прокапали, півгодинки пройшло, і він ожив. Тоді я зрозумів, настільки меддопомога дієва, відчув, що ми все робимо правильно і я там, де треба», – розповідає медик.
На Покровському напрямку було найважче. Там бійці обороняли свої позиції не днями чи тижнями, а місяцями. Окрім поранень та контузій, починали хворіти. На своїй позиції бойові медики відпрацювали близько місяця.
Хлопцям доводилося одночасно і лікувати, і обороняти позиції, і евакуювати побратимів. Сили додавало бажання жити і жити у вільній країні: «Бо ми знали, що дома чекають».
Пліч-о-пліч з Вадосом працював на передовій і гвардієць на псевдо Рамаха. Колишній автомаляр Олег Романюк отримав свій позивний після того, як приєднався до лав Національної гвардії України з перших днів повномасштабної війни. Тут він пройшов декілька етапів навчання і вирушив на фронт. За його плечима Серебрянський ліс, Куп’янський і Покровський напрямки.
«Мені сподобалася медицина, тому давалася легко. Але різниця між цивільним і бойовим медиком величезна. Ми рятуємо, а вони лікують. На душі світліше, коли бачиш, що справді зробив щось корисне, і людина не стекла кров’ю», – розповідає Рамаха.
Перший виїзд був найважчим: до двох бойових медиків одночасно привозили по шість поранених: нацгвардійці, прикордонники, поліцейські, бійці ЗСУ. Допомагали всім.
Під час попереднього виїзду Рамаха фактично врятував ногу одному з бійців. Якби його тоді не було поруч, то наслідки були б трагічними. Молодий боєць з позивним Джокер на адреналіні самостійно прибіг до медиків, подолавши з роздробленою ногою майже кілометр під постійними атаками ворожих дронів. Так з’явилося понад десять проникаючих осколкових поранень. Найнебезпечніше – у гомілку – могло коштувати йому ноги: кістку роздробило, почалося загноєння. У польових умовах, просто в окопі під вогнем, Рамаха щодня обробляв рану, вводив знеболювальні та антибіотики, які скидали з дрона. Через 12 днів боєць зміг піднятися, і самостійно вийшов разом з усіма.
«Добре, що він прибіг одразу, потім би не встав. Утім треба було якось евакуюватися далі. Я думав: головне, щоб зараження крові не пішло. Та, слава Богу, все вийшло так, як я хотів, ногу хлопцю врятували. Коли надійшла інформація, що сьогодні буде можливість евакуюватись, я приготував ліки, щоб обколоти та обезболити пораненого і сказав: ти маєш йти на своїх ногах, доведеться зробити останній ривок. І на 12-й день він пішов», – згадує ті події Рамаха.
Евакуація відбувалась під вогнем, і медики також відстрілювались – прикривали своїх поранених.
«Хлопці тижнями перебували на позиціях, хворіли, отримували контузії. Ми висувались до їхніх позицій, коли була можливість. Потім пересування стало надто небезпечним. Окупанти підповзали на відстань до 20 метрів, і нам доводилось тримати кругову оборону, захищати наших поранених. Але відбивались», – говорить Рамаха.
20 років на швидкій допомозі працював чернівецький нацгвардієць Микола Головач. Майже два роки тому чоловік став до лав Національної гвардії України. У підрозділі йому дали псевдо Дід.
«Було важче фізично, адже я був найстаршим в медзагоні. Медицина – це добре, та потрібні військові знання, тому я наполегливо вчився всьому», – розповідає Микола.
Навички, здобуті у цивільному житті допомогли гвардійцю і в армії. Завдяки своєму досвіду, він врятував чимало наших бійців.
«Усі повинні вміти правильно самі собі надати допомогу в критичній ситуації. Нацгвардійці – молодці, часто навіть самостійно справляються. Головне – терпіння», – каже медик.
Бойові медики – це не звичайні лікарі, вони боряться не лише зі смертю, а й з тими, хто її несе. Недарма часом влучно називають себе «Антивбивці».
Вони знають, що медик на війні у будь-який момент може стати піхотинцем. Та, попри усе, пам’ятають: їх чекають удома. А вдячні за їхню працю не лише врятовані побратими, й уся країна, яку вони допомагають боронити і з автоматом, і з ліками в руках.
