Антична жінка без об'єктивації. У Франківському драмтеатрі показали "Медею" Оксани Дмітрієвої
Наприкінці березня Оксана Дмітрієва поставила у Франківському драмтеатрі "Медею" за текстами Евріпіда та Гайнера Мюллера. Костянтин Зоркін створив сценографію та костюми, Катерина Палачова – музику, а Дмитро Лека – хореографію.
Для постановки режисерка адаптувала класичний текст Евріпіда та більш сучасне переосмислення трагедії німецьким драматургом Гайнером Мюллером, який у 1982 році створив свою версію "Медеї" – "Занедбаний берег. Медея. Матеріал. Ландшафт з аргонавтами".
Евріпід за основу взяв античний міф про Медею, дочку колхідського царя, яка, закохавшись у Ясона, провідника аргонавтів, допомагає йому здобути золоте руно і вибратись із Колхіди. Заради свого коханого Медея вбиває рідного брата і полишає батьківщину, перебравшись в Елладу.
Проте шлюб Ясона та Медеї виявився недовговічним. Ясон, виправдовуючись турботою про майбутнє сім'ї, яка потрапила у скруту, вирішує покинути дружину і оженитись на дочці коринфського царя Креонта. Медея мститься чоловікові, вбиваючи його наречену, її батька та, зрештою, своїх спільних із Ясоном дітей.
Гайнер Мюллер, відомий своїми критичними до режиму НДР п'єсами та постановками, у пізнішій творчості, почасти вимушено, звертається до переосмислення класичних текстів, зокрема й Евріпіда. Так з'являється Мюллерівська "Медея" – текст, що складається з трьох частин, які лише поверхнево відсилають до античного міфу й трагедії.
П'єса Мюллера – нищівний вирок соціалістичному режиму та й людській цивілізації загалом, безсилій перед власними проблемами.
Гайнер Мюллер зображує світ, де будь-яка спроба оновлення – лише симулювання змін, розпачливе відтворення того, що вже було раніше, свідчення безпорадності й безвиході. Німецький драматург трактує вчинок Медеї як дещо більше, ніж помсту зрадженої жінки, адже вбивством власних дітей вона намагається розірвати будь-який зв’язок із Ясоном. Ціною власних страждань вона звільняється від емоційної, майже підсвідомої залежності від свого чоловіка. Цією "революцією, направленою супроти себе" Медея дає надію на справжні зміни.
Оксана Дмітрієва створює виставу, в якій Медея – режисерка, драматургиня і головна героїня. Вона сама пише текст і сама ж виконує головну роль. "Хто я? – Чужинка і варварка?", зрадниця, блудниця, відступниця, запроданка, вбивця? Але, може, ошукана, загнана у безвихідь, спустошена і випалена із середини очевидиця, уціліла?
На відміну від текстів Евріпіда та Мюллера, постановка Дмітрієвої не об'єктивізує Медею і не перетворює її на тло чи "матеріал", а надає їй повної суб'єктності не лише відповідати на питання, але й ставити їх.
Не чекаючи Ясонового (у виставі – Андрій Мельник) "Ким ти була до мене?", Медея Надії Левченко починає виставу із запитання, яке ставить сама собі, адже "треба говорити про себе", бо інакше розкажуть інші. У властивій їй делікатній манері Оксана Дмітрієва не надає голос Медеї, а уможливлює те, щоби його почули.
Дія відбувається в амфітеатрі, зведеному на головній сцені. Глядачі, сидячи спиною до зали Драмтеатру, стають частиною вистави. Вони – і свідки, і співучасники дійства водночас. Цей "театр у театрі" створює відчуття тривання вистави навіть тоді, коли вона закінчилась, адже глядачам необхідно спуститись із амфітеатру в порожню залу, щоби сцену покинув останній актор.
Дмітрієва та Зоркін поєднують два тексти Евріпіда і Мюллера – із лав античного амфітеатру люди споглядають свою апокаліптичну прийдешність, щоби потім переконатись у тому, що це все відбувається з ними тут і зараз: "майбутнє" вже настало. Навіть вийшовши з театру, моторошні сцени воєнного, реального життя нагадують про себе мало не щодня.
У "Медеї" Оксана Дмітрієва продовжує досліджувати українців, порушуючи чи не найбільш чутливу тему – ідентичності та приналежності. "Медея" Дмітрієвої намагається відшукати себе ту "доясонову", ту справжню, яка ще не знає "благ цивілізації", що несуть аргонавти, ту, яка ще не має ні боргу, ні тавра приналежності до "великого народу".
Вона шукає себе – незаплямовану зрадою себе та свого народу, необтяжену безпам'ятством, несвідому нав'язаної меншовартості. У цьому пошуку Медея знаходить все нові нашарування свого "я", що ускладнюють відповідь на питання, ким вона була до Ясона? Чи існувала вона взагалі? Чи має вона право на життя без свого чоловіка? Як зрозуміти, яке з нашарувань питомо її і чого вартує позбутись цивілізаційного нальоту загарбників? Що залишається тоді, коли ціною надзусиль вдається все-таки відшукати себе, першоджерело, основу?
"Бомботворство", – безжально твердить Мюллер. Після усього нам залишається лише снага до ненависті. Вистава режисерки уникає цієї категоричності і тим паче – тотальності апокаліпсису.
"Медея" Оксани Дмітрієвої ніби нагадує, що в пошуках першооснов все залежить від того, ким ми були до поневолення – tabula rasa чи палімпсестом? Ресентимент і ворожнеча чекають лише на тих, хто з колоніальною спадщиною позбувається свого єдиного ціннісного шару. Ті ж, які відшукують пласти свого доколоніального минулого, зможуть створити нові.