У прокат виходить фільм Олексія Тараненка «Каховський об’єкт». Події фільму відбуваються після підриву Каховської дамби. Українські військові обстежують місцевість. Керує загоном бійчиня з позивним Мара (Марина Кошкіна). Вони знаходять бункер радянських часів, розташований на дні водосховища. Колись тут проводилися досліди над людьми, і їх результати досі тут. Це напіврозкладені тіла, які не можна назвати мертвими, але і життя в них немає.
Роль «Монаха», бойового медика, зіграв Олександр Яцентюк, відомий за головною роллю у картині «Памфір». Одна з цитат героя: «Такую страну просралі – і слава Богу!» – добре характеризує його життєву філософію. Монах знає: радянські переконання не лікуються, їх треба вибивати силою. І коли попереду – зомбі, він усе одно йде вперед.
Олександр Яцентюк розповів ZAXID.NET і про «Каховський об’єкт», і про «Памфір», а також про досвід у режисурі та кіно під час війни.
Розкажіть, будь ласка, насамперед про вашу роботу у «Каховському обʼєкті».
Я ще не бачив фільм (розмова відбувалась ще перед допрем’єрними показами фільму, – ред.). Тільки бачив якісь маленькі уривочки та трейлер. Сподіваюся, це той випадок, коли трейлер не стане кращим, ніж сам фільм.
Поки можу сказати, що виглядає досить цілісно. І хотілося, щоб і весь фільм відбувся. Оскільки у нас, як на мене, не досить розвинутий поки цей жанр. Тож я вдячний за запрошення, за експеримент з цією роботою, з підготовкою в цілому.
Я б хотів, щоб усі жанри розвивалися і були конкурентними не тільки всередині України, але й за кордоном. Стосовно цього проєкту, я хотів давно вже попрацювати з Олексієм Тараненком. Я пробувався до нього на короткометражку «Життя починається», де зіграв Володя Кравчук. Вийшла хороша робота. Але ми домовились, що ще попрацюємо разом.
Загалом ансамбль вдався у цьому фільмі – від початку тренувань, коли ми їздили на вишкіл в Бучу і з нами працював дядя Юра, дуже матьорий дядько, який нас тримав в кулаці до початку зйомок, а потім допомагав безпосередньо на майданчику.
Хоча картина за жанром є фільмом жахів, насамперед – це вичищення від радянського нальоту, який в нас в голові ще залишився. Мені подобається, що у фільмі немає прямої пропаганди. Тобто ми через появу зомбі розуміємо, що треба це вичищати, треба боротися, треба дивитися в майбутнє, йти вперед, а не назад.
Тобто ці зомбі є тінями радянського минулого?
Так, я для себе так і трактував. У цьому знищенні є певна місія: знищення довгого минулого, в якому сиділи наші батьки, мої дідусі і бабусі. Я сам зі Львівської області, тож багато наслухався та набачився того, що їм довелось вистраждати. І це ж не тільки на заході нашої країни. Тому, коли ти стріляєш і розумієш, що ти не просто зомбака вбиваєш, а частину оцього карієсу, то це подвійне задоволення. І зʼявляється якась легкість, адже це метафоричне вбивство, але в кадрі воно фізичне. Легкість потрібна обов’язково, адже у цьому жанрі не можна грати дуже серйозно.
Цікаво, що ви про це говорите. Вас знають як дуже серйозного актора, драматичного, трагічного, я б навіть сказала. Чи не було у вас спокуси змінити жанр?
Хороше запитання, насправді. Воно, як на мене, вимірюється часом. І моїм бажанням все-таки змінити певне амплуа і вирушити у подорож трошки в інші жанри, в комедію. Я відкритий до багатьох тем. Це може бути комедія, чорна комедія, що завгодно. У мене табу немає, у мене є табу тільки на поганий матеріал. Напевно, цей фільм якраз трошечки і відводить мене від мого амплуа.
«Памфір» ‒ один з моїх улюблених українських фільмів. Чи він щось змінив у вашому житті, у вашій карʼєрі?
Змінив, хоча й не зразу. От, знаєте, кажуть, відбулися Канни, фестивалі. Я не знімався для цього. Я історію розказував, яка мені болить, з якою я був тісно повʼязаний, зокрема, розкривав тему еміграції. Але я відчув уже на другий рік після премʼєри, що мене почали затверджувати на ролі без кастингу. От зараз у мене буде польський проєкт, вже другий чи третій, де мене затверджують без проб. Я розумію, що «Памфір» – моя сильна візитівка.
У серіалі «Злі духи» ви знову знімались в Карпатах. Розкажіть, будь ласка, трішки про відмінність роботи в кіно та у серіалі.
Коли у нас йде довга підготовка до повнометражного чи короткометражного фільму, у нас є можливість репетирувати. Серіальне виробництво – зовсім інша справа. Тобто ти існуєш тут і зараз, у тебе є текст, є дата, ти трошки пропрацював свого персонажа, але на вигадування цікавих мізансцен, розбір якихось глибинних речей, на жаль, часу немає. І тому ми бачимо відповідний результат.
Я завжди кажу про те, що якщо ти доклав мало зусиль, на якесь чудо сподіватися, напевно, несправедливо. Наскільки ти доклав зусиль, наскільки багато ти працював, наскільки був відданий, таким і буде кінцевий результат, що ми бачимо на прикладі того ж «Памфіра».
А тут серіал, він зроблений живенько. Саша Ярема дуже крутий, я його обожнюю, ми з ним в «Памфірі» багато не спілкувалися. А тут ми в парі працювали, тож спілкувались багато і з задоволенням. Тож в мене досвід дуже світлий і позитивний.
Ви пробували себе в режисурі. Чи є плани продовжувати?
Є плани, але вони ще не конкретні, оскільки я належу до категорії людей, які будуть знімати за свої гроші, щоб мені ніхто не диктував і не казав, скільки який кадр має тривати, скільки я маю дублів робити. Я й перший фільм (короткометражна картина «Надія є», – ред.) знімав на кредитних картках, позалазив у борги. Я розумію, що мені ще треба відзняти 2-3 короткометражки, щоб можна було братись за повнометражний фільм. Є ідеї, деякі сценарії, написані моєю дружиною. Ми зараз закінчуємо документальний фільм «Ольга», який знімали у Львівській області. Він про мою тітку, у якої син з інвалідністю, і вона з ним 42 роки з хати не вилазить.
Українське кіно потребує нашої уваги! Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує вітчизняні шедеври на будь-який смак. Тут кожен може обрати щось до душі: художні чи документальні фільми, свіженькі серіали або мультфільми для всієї родини. На SWEET.TV є величезна бібліотека відомих українських кінострічок.
Це теж тема, яка мені болить, яку я розумію, бо багато людей так живуть, і важливо про це розповісти. А так більше поки нічого не можу сказати, багато працюю як актор і в кіно, і в театрі.
Зараз точиться багато дискусій про те, чи варто знімати кіно про війну під час війни. Хотілося б почути вашу думку.
Я, чесно кажучи, не розумію, хто має бути мірилом, хто має давати добро, вирішувати, хто достойний знімати, а хто – ні, бо йому чогось не вистачає чи він в якомусь році зробив помилку. Бо ми ж, виходить, всі дуже святі люди, ніколи помилок не робимо, а коли медійна людина помиляється, ми це швидко всі підхоплюємо і пишемо про це у фейсбуці.
От, наприклад, є серіал, який зняли росіяни, і він став суперпопулярним у нас. А що ж нам робити? Забороняти нашій молоді дивитися? Закривати ютуб, телеграми? Який вихід? Чи, може, самим знімати? Ми в набагато гірших умовах, в нас набагато більше проблем – з повітряними тривогами, з ризиками, що може у будь-який момент прилетіти будь-куди. І що? Чекати, що хтось за нас цю роботу зробить?
Кожен має право сказати те, що він думає. І, напевно, за це ми всі зараз боремося. За культуру і за вільний світ в нашій голові. Ми всі різні й нічого страшного в цьому немає. Тому такі фільми, як «Каховський обʼєкт», потрібні.
Я вважаю, що жанр має розвиватися. Тому що відчувши, яку силу має пропаганда, я буду робити все, щоб наше кіно стало конкурентним, щоб воно виходило на міжнародні ринки, щоб наші представники їздили по світу та говорили не тільки про кіно, а й мали можливість розповідати про війну. Забирати, грубо кажучи, якусь аудиторію у цих недолюдей. Так, ми будемо робити помилки. Нехай якийсь молодий режисер побачить це, зрозуміє помилки, зробить краще. Постараймось дати йому цю можливість. Рухаймося вперед, а як інакше?
