Нещодавно приятель надіслав посилання на пісню про "Чорноморець". "Ось це річ, не те що "міцне братерство м'яча" (слова з офіційного клубного гімну)!" І він мав рацію: слухав це на фоні потужного відеоряду колишніх перемог та досягнень, а на очі буквально наверталися сльози.
І, звичайно, у такій пісні не могло не бути слів: "Коли "Вердер" упав – ось це був тріумф!" 18 вересня виповнюється 40 років від дня цієї знаменної події. Для багатьох дата пройде практично непоміченою. Та й що в ній такого особливого, можливо, скажете ви?
Відповім. Це була найвидатніша перемога в історії "Чорноморця", яка започаткувала феноменальне та сенсаційне досягнення. Не дарма ми в Одесі так любимо згадувати про це за першого ж слушного випадку. А, погодьтеся, випадок слушний.
І знаєте, що? Напевно, кожен з нас мав свій "Вердер". І залишилися свої особисті, неповторні спогади. Мені хотілося б поділитися з Вами своїми.
Відповісти на улюблене запитання деяких журналістів: "Що ви при цьому відчували?", неможливо. Я ніколи не зможу передати це словами. Це треба було пережити. І цим я завдячую тому, що відбувалося 18 вересня в Одесі та 2 жовтня у Бремені. Сорок років тому.
Ось прочитає це якийсь розпещений шанувальник "Динамо" або "Шахтаря", і поблажливо знизає плечима: теж мені подія – насилу одного разу здолали міцний європейський клуб. І вийшли аж у цілу 1/16 фіналу. Говорити нема про що. Хоча, що з неї візьмеш, із футбольної провінції?
Але я спробую пояснити тим, для кого це було давно і неправда, яким є справжнє значення перемоги над "Вердером" для Одеси. У тому числі й сьогодні, через сорок років.
"Чорноморець" – футбольна команда Чорноморського пароплавства, що існувала з 1958 по 1994 рік – моє кохання та біль. Усього ж в офіційних змаганнях команди нашого міста беруть участь уже понад сто років.
Яким є наше найвагоміше досягнення за всю цю довгу історію? Мабуть, це "бронза" 1974 року.
Тоді "Чорноморець" пропустив уперед лише команди, які фактично уособлювали футбольну Україну та Росію – київське "Динамо" та московський "Спартак". За спиною же залишив величезну армію команд однієї шостої частини території земної кулі.
Для Одеси це була просто неймовірна подія. Потрібно розуміти, що тоді 10 із 16 команд вищої ліги представляли столичні міста. До речі, іншими, окрім Ленінграда, який також мав особливий статус, були українські клуби.
Успіхи провінційних команд були яскравим винятком із правил. "Чорноморцю" вдалося ненадовго затесатися до сонму небожителів. Давайте ще раз подякуємо за це головному творцю того історичного успіху – Ахмеду Алескерову.
Медалі чемпіонату країни дозволили нам дебютувати в офіційних міжнародних змаганнях – європейському кубковому турнірі. І через рік команда з Одеси здивувала ще більше, ледь не вибивши з першого раунду Кубка УЄФА римський "Лаціо".
Але ледь-ледь не рахується не лише в Одесі. Вигравши вдома з мінімальним рахунком, "моряки" пропустили гол, який зрівняв шанси, лише на передостанній хвилині матчу-відповіді, з пенальті. А в овертаймі "попливли".
До історії увійшла лише наша перша домашня перемога в єврокубку. І все.
Гра забувається, результат залишається – це раз. Очевидці гри у Римі стверджували, що "Чорноморець" усю її провів в обороні – це два. Сам "Лаціо" в тому сезоні був посередністю, і мало не залишив Серію А (як, втім, і ми – радянську "вишку") – це три.
Наступної спроби довелося чекати довгих 10 років.
Якщо говорити про моє регулярне відвідування стадіону, то воно приблизно збіглося з епохою Віктора Прокопенка – далеко не лише мій погляд, найкращими часами "Чорноморця".
Саме тоді, у незабутні 80-ті, одеська команда змусила себе поважати по-справжньому. Вона не здобула жодного комплекту медалей, але здобула своєю грою симпатії любителів футболу далеко за межами нашого міста.
Повторити успіх 10-річної давності "моряки" могли 1984 року. І нехай матч у Дніпропетровську, в якому харківський арбітр Сергієнко найвідвертішим чином украв у нас перемогу, відбувся в середині сезону. Коли дивишся у підсумкову таблицю та бачиш, що у боротьбі за "бронзу" нас обійшов саме "Дніпро", і саме на одне очко, нехай хтось спробує довести мені, що це справедливо.
А як грала та команда Прокопа! Достатньо сказати, що у трьох призерів "Чорноморець" відібрав 75% очок. Я вже мовчу про скромний саме в тому конкретному сезоні Київ.
Але Бог не залишив нас без Європи. Не було б щастя та нещастя допомогло. Нещастя на стадіоні "Ейзель" у фінальному матчі Кубка чемпіонів, після якого УЄФА дискваліфікував англійські клуби. І одним із тих, хто заповнив вакансії, що звільнилися, став одеський клуб.
Чорний гумор того часу: "Ліверпульські побратими допомогли Одесі". Ніхто не сміявся, але був гріх, раділи. Раділи з того, що команді, гідній участі в єврокубку, доля віддала по справедливості, повернувши борг.
1985 рік сприймався як сезон великих очікувань, а виявився часом великих розчарувань. Пішли Бєланов та Роменський – ключові постаті команди Прокопа. Невдачі переслідували нас у чемпіонаті країни мало не щоразу.
Найприкріше було те, що відчувалося: потенціал у команди неабиякий. Ми не знали, що відбувається всередині, але зовні це сприймалося як дика невдача.
І ось приходить довгоочікувана європейська осінь. І ми – безнадійно "надцяті" у на той час досить пересічній за футбольними мірками країні, отримуємо у суперники лідера Бундесліги.
Це відбувається приблизно в ті достославні часи, коли народилася знаменита фраза Гаррі Лінекера: "У футбол грають 22 людини, а перемагають німці". Ось тобі, бабусю, та УЄФА!
Це неповторне відчуття суміші радості із тривогою. Пекучий інтерес до живого дійства єврокубка. Гордість за те, що твоя команда поміряється силами з таким "монстром". І страх отримати від нього "повну торбу", зганьбитися.
Останнє здалося більш ніж реальним, коли німці та інші австрійці з японцями "Вердера" вийшли на передматчеву розминку. Впевнені в собі, матері профі, зараз по-легкому наріжуть у дрібний вінегрет, та аллес капут!
Наші виглядали на їхньому тлі бідними родичами: здавалося, ти відчуваєш шкірою їхнє передстартове хвилювання.
Адже 18 вересня вже стало небувалим днем в історії Одеси. Ніколи ще я не бачив, щоб парк Шевченка був оточений військовими вантажівками. Кордони на Маразлієвській останніх років старого стадіону, що пропускали народ із "кастрованими" пивними пляшками – дитячий белькіт на галявині, порівняно з тим, як пробиралися на "Вердер".
Втім, одеська голь завжди була хитра на вигадки. Не хто інший, як майбутній редактор газети "Час Спорту", а тоді школяр, обійшов капкани "городами" – з боку Ланжерона, і, пересидівши якусь кількість часу в громадському туалеті, зумів таки пролізти банальним чином у чергову дірку в паркані!
Мені, на щастя, подібні пригоди були чужими. Оскільки я, щасливий власник абонементу на першу трибуну, за відповідну доплату отримав можливість сидіти там.
Що ж я побачив з неї? Мандраж бив мене та сусідів, але не гравців "Чорноморця". У всякому разі, у грі їм не знадобилося багато часу, щоб відчути себе у своїй стихії.
Карусель у штрафному майданчику "Вердера" призвела до голу у ворота Бурденськи вже на щасливій для одеситів 13-й хвилині. Юрченко з відскоку спокійно направив м'яч точно в "шістку".
Але це було не все! Моряки солідно опонували бременцям і далі. А через півгодини їх швидка фірмова "контра" виплеснула до воріт гостей Морозова та Щербакова. Олег уздовж воріт видав Сашкові пас "на блюдечку з блакитною облямівкою", який той замкнув на дальній штанзі.
Це був найкращий тайм в історії команди з усіх, що я бачив. З урахуванням значущості матчу та рангу суперника, зрозуміло. На трибунах панувала ейфорія. Це був безперечний пік, мить найвищого блаженства, вибачте за пишномовність.
Не знаю, що відчували наші футболісти в роздягальні, але нас на грішну землю опустили через кілька хвилин після відновлення гри. Дальній удар герра Майєра в дальній же від нього кут воріт зробив рахунок цілком прийнятним для "Вердера".
Згодом гра йшла на зустрічних курсах, але рахунок не змінився. Пропущений на своєму полі гол, що давав супернику стратегічно зручний плацдарм, дещо стримав наше захоплення. І все ж таки вони зробили це! Здолали хваленого бундеслідера, та за гідної гри.
Не знаю, хто і як відзначав цей історичний тріумф Одеси, а я бігцем помчав через весь центр і Молдаванку до свого дядька, який жив на Балківській, щоб встигнути подивитися по телевізору інші матчі наших команд.
Біг у буквальному розумінні слова, бо коли зі стадіону розходиться 40 тисяч людей, розраховувати на громадський транспорт було чистою утопією. А про те, щоб чекати на оказію, і добиратися на свій ПосКот "у собачий голос", не могло бути й мови.
Наскільки пам'ятаю, вдалося навіть зачепити у записі ще й одеську гру. Показували, на жаль, саме другий, програний тайм. Але зіпсувати настрій цього дня не могло вже нічого. До речі, а Бєланов, у складі "Динамо", тоді ж розпочав в Утрехті свій похід за Кубком володарів кубків.
Ми раділи домашній перемозі, але розуміли, що шансів на прохід у наступний раунд (апетит прийшов під час їжі) негусто. Адже тепер супернику достатньо забити одного разу і не пропустити. Правило виїзного гола у всій красі. І все – овертайму, як у Римі, не буде.
Та й не до жиру – бути б живим. Хоч би не влаштуватися по-великому. Грати з ними начебто як можна, але там вам не тут. Словом, гра команди дуже обнадіяла. Але все ж таки виразно мучили явні сумніви. Чого-чого, а недооцінки з боку "Вердера" тепер уже не буде точно.
Загалом, скажімо так, оптимізму додалося. Але віри в команду, мабуть, таки не було. Однак надія була однозначною: ми теж в УЄФА не погуляти вийшли! Доведено "Вердером".
У Бремені були 2:3 і наш сенсаційний прохід у наступний раунд. А в ньому – 1:2 у Мадриді, та 0:0 в Одесі. На цьому похід за Кубком УЄФА благополучно завершився.
Чому благополучно? Тому що поступилися ми майбутньому володарю престижного трофею. Який менш ніж три "банки" нікому в тому турнірі не відвантажував. Після нас "Реал" вигравав з рахунком 5:1 у "Борусії", "Інтера" та "Кельна". В останнього – у фіналі.
А "Вердер" того сезону поступився чемпіонством "Баварії" лише за додатковими показниками, набравши з нею порівну очок.
Ну, а "Чорноморець" знову ледь не вилетів до першої ліги.
А тепер знайдіть аналог цьому феномену в історії вітчизняного футболу. Я такого не пам'ятаю. І, як уболівальник тієї команди, хочу ще раз подякувати всім, хто подарував нам це маленьке диво, що залишилося з нами на все життя.
