Зараз цілий світ, затамувавши подих, очікує зустрічі американського президента Дональда Трампа і російського диктатора Владіміра Путіна на Алясці. Американсько-російський саміт мав би відбутися в п’ятницю, 15 серпня. Інсайдери вже навіть подали місце зустрічі – готель Alyeska Resort у Ґірдвуді – чарівному курортному містечку, розташованому у величних горах Чугач, як стверджують туристичні путівники.
Однак у критично мислячих людей чимраз виразніше постає сумнів: а чи відбудеться ця зустріч взагалі? І тут ідеться аж ніяк не про морально-етичні проблеми, мовляв, лідер найбільшої демократичної країни приймає на своїй території воєнного злочинця, масового вбивцю, тирана й самодура. Не йдеться і про юридичні колізії, коли так чи інакше саміт зведеться до легітимізації брутально незаконних дій Росії. Ідеться суто про здоровий глузд, тобто про раціональну доречність зустрічі американського і російського лідерів.
Так, про зустріч Трампа й Путіна говорилося вже давно, ще до президентських виборів у США. Мовилося в тому ключі, що лише розмова тет-а-тет саме Трампа з Путіним здатна покласти край кривавій лазні в Україні. Тому деякі експерти-миротворці навіть стверджували, що перемога демократки Камали Гарріс – це погано, бо означатиме продовження російсько-української війни без видимої перспективи її завершення. А от Трамп зразу ж покладе край смертовбивству. Ну хай не за хвалені «24 години», але все ж доволі оперативно, щоб ще встигнути номінуватися на цьогорічну Нобелівську премію миру.
І скажемо відверто, Дональд Фредович доклав багато зусиль у миротворчому напрямку. Використовував для цього і батіг, і пряник. Щоправда, точки докладання зусиль виглядали вкрай алогічно: до агресора він застосовував пряник, а до жертви – батіг. Хоча всі очікували, що буде навпаки.
Пригадуєте, цілий минулий рік різноманітні аналітики публікували масу «планів Трампа» зі зупинки війни в Україні. Узагальнено всіх їх можна було звести до двох головних тез:
1. Якщо Росія не йтиме на мирну угоду, то проти неї будуть застосовані значно жорсткіші санкції, а Україні буде надано стільки зброї, скільки вона ще в житті не бачила.
2. Якщо ж Україна відмовлятиметься від примирення, то їй просто зупинять всю військову й фінансову допомогу.
Ну, в принципі, логічно, хоч і не надто справедливо щодо України, яка ні на кого не нападала, а сама намагається захиститися від агресора й за можливості відвоювати окуповані регіони. Повернення ж Україні її міжнародно визнаної території – цілком в інтересах Сполучених Штатів. З огляду і на виконання умов Будапештського меморандуму, і міжнародного права (Гельсінських угод) та збереження вибудуваної після Другої світової війни глобальної архітектури безпеки.
Але ок, зупинімося на визначенні політики як мистецтва можливого і спробуємо бути реалістами. У контексті евентуальної домовленості між Києвом і Москвою примирення чи хоча б припинення вогню – це зупинка бойових дій на нинішній лінії бойового розмежування. Зрештою, і міністр закордонних справ Росії Сєргєй Лавров (Сумна Коняка) неодноразово наголошував у контексті майбутніх мирних угод про дотримання «реалій на землі». І тут виникає такий собі чималенький дисонанс зі заявою Путіна, зробленою рік тому на колегії МЗС РФ. Зрештою, навіть не заявою, а чистісіньким ультиматумом, у якому серед інших була макабрична територіальна вимога: віддати Росії Луганську, Донецьку, Запорізьку і Херсонську області в їхніх адміністративних кордонах. Причому йдеться і про окуповану частину цих областей, і ту, що перебуває під контролем Збройних сил України. Хоча українські вояки почуваються на цих територіях доволі впевнено, дають гідну відсіч агресору і не мають ні найменшого наміру поступатися ними без бою.
Особливо безглуздо виглядає вимога повернути Росії Херсон, який їй вдалося завоювати ще на початку повномасштабного вторгнення і з якого російські окупанти в листопаді 2022 року, накивали п’ятами. Як співається в популярній пісні, «тікали, аж лапті губили». Повернути їм за спасибі частину Херсонщини на правому березі Дніпра означало б піддати ризику Одещину з Миколаївщиною і навіть Республіку Молдову. Зрештою, віддання й інших незахоплених територій стрімко погіршило б стратегічну диспозицію України, не кажучи вже про катастрофічні внутрішньо- і зовнішньополітичні наслідки такого безглуздого кроку.
І от 6 серпня до Москви завітав спецпосланець Дональда Трампа Стів Віткофф, який, поснідавши «La Grande чебуреком» у московському ресторані, подався до Кремля на зустріч з Путіним. Зустріч тривала понад три години. Про що розмовляли сторони, окрім печенігів, історії виникнення Московського царства і картографії XVII століття, де Путін не годен знайти слова «Україна», – точно невідомо нікому. Окремі шматки інформації з’являлися в американській і європейській пресі у вигляді інсайтів. Із них випливає лише те, що домовленості, досягнуті на зустрічі, відкрили шлях до вже згаданого майбутнього американсько-російського саміту на Алясці.
А варто нагадати, що ще кілька днів тому Трамп був неймовірно злий на Путіна через небажання останнього погоджуватися на припинення вогню. Олії у вогонь підлила ще й перша леді Меланія Трамп. Американський президент сам переповів журналістам один зі своїх діалогів з дружиною: «Я багато розмовляю з нею (Меланією Трамп, – ред.) про те, щоб це владнати (перемир’я між Росією і Україною, – ред.). Я завжди кладу слухавку (після розмови з Путіним, – ред.), іду додому й кажу першій леді: "Я сьогодні розмовляв з Владіміром, у нас була чудова розмова. А вона каже: "О, справді? Але щойно атакували ще одне місто"».
Після того, як уже навіть Меланія вказала чоловікові на його наївність і на підступне лицемірство Путіна, глава Білого дому закипів. Заявив, що йому більше не цікаві розмови зі шефом Кремля, залякав його санкціями, висунув ультиматум (спершу на 50 днів, а згодом скоротив до десяти). Можна було б сподіватися, що згаданий раніше «план Трампа» знову актуалізується. От лише варто дочекатися завершення дедлайну. Проте, як уже було сказано, напередодні завершення терміну ультиматуму до Москви подався Віткофф і приніс Трампові таку новину, що гнів на Путіна зразу ж змінився на милість і виникла оця ідея зустрічі на Алясці.
То що ж це могла бути за «новина»? У деяких західних виданнях, зокрема в Axios, опубліковано з посиланням на анонімні джерела, знайомі зі ситуацією, план «обміну територіями». Суть його полягала в тому, що нібито Путін погоджується вивести війська з Херсонської й Запорізької областей, натомість Україна виводить свої війська з неокупованих районів Донецької і Луганської областей. Тобто ЗСУ мали б з якогось дива без бою полишити Слов’янськ, Краматорськ, Покровськ тощо.
Найцікавіше в тій ситуації, що тими «анонімними джерелами» могли бути цілком неанонімні лідери європейських країн, з якими Трамп зв’язався в режимі телеконференції зразу ж після розмови з Віткоффом. Бо, як стверджує навіть авторитетна газета The Washington Post, учасники цього дзвінка «пішли із враженням», що Путін «погодився відмовитися від претензій на Херсонську й Запорізьку області». Ба більше, як стверджує видання, навіть у Білому домі склалося таке враження. Пригадуєте, що й Трамп промовився про «обмін територіями» в контексті майбутньої зустрічі з Путіним.
Публікація цієї інформації породила неймовірні срачі в українських соцмережах. Знайшлося багато прихильників такої ідеї. А що, вона дійсно виглядала вкрай привабливою, якщо відкинути моральний аспект і зосередитися тільки на корисних придбаннях приазовської території. Було й багато противників. Що теж логічно, бо полишати ворогові свої законні землі з людьми й містами – це не лише верх цинізму, а й юридичний прецедент, який може нівроку ускладнити в майбутньому повернення всіх незаконно анексованих Росією територій.
Але насправді Кремль не висловлював ні найменшої готовності відмовлятись від захоплених територій на півдні України. Теза про «обмін територіями» виникла лише в голові Віткоффа, який чи то щось хибно зрозумів, чи взяв собі поганенького перекладача. Газета The Washington Post з приводу цієї плутанини пише: «За словами джерела, обізнаного з перемовинами, натяк Путіна на готовність припинити російські атаки на Запорізьку й Херсонську області України був сприйнятий американцями як пропозиція вивести війська. Росія ж пропонувала Києву відмовитися від Донбасу на сході України, що включає Луганську й Донецьку області, в обмін на припинення вогню, але без будь-яких інших пропозицій натомість. За словами джерела, Кремль не бажає повертати території на Херсонщині й Запоріжжі, де російські військові здобутки забезпечили Москві цінний сухопутний коридор до окупованого Криму».
І це було зрозуміло від самого початку. НІКОЛИ б Путін не пішов добровільно на такий обмін. Бо навіщо ж він тоді розпочинав свою любу «СВО»? Програмою-максимум у цій війні було, звісно, цілковите знищення України як суверенного суб’єкта. А от у програмі-мінімум першим пунктом стояв саме сухопутний коридор до Криму. Другим – захоплення Каховської дамби. Фахові експерти, як, наприклад, німецький політолог Андреас Умланд, ще напередодні повномасштабного вторгнення прогнозували, що раніше чи пізніше Путін спробує пробити сухопутний коридор до Криму, інакше півострову буде дуже кепсько.
Тому-то так наївно звучать запевнення прихильників Стамбульської угоди з Москвою, що, мовляв, Росія готова була в березні 2022 року відмовитися від усіх загарбаних після 24 лютого 2022 року українських земель. Та не погодилася б НІКОЛИ (перепрошую в читачів за капслок).
А от тому й виникає в мислячих людей сумнів щодо доцільності зустрічі Трампа з Путіним. Адже першим і головним пунктом її порядку денного стане «мир в Україні». Усі решта тем – абсолютно неспівмірні ні за значенням, ні за нагальністю.
І Трамп погодився на цю зустріч (нагадаємо, замість запроваджень жорстких санкцій проти Росії) лише тому, що йому здалося, ніби Путін пом’якшив свою позицію й готовий до суттєвих поступок, зокрема територіальних. А з огляду на чимраз гірший стан російської економіки, бажання російського керівництва нарешті покласти край цій надто витратній війні виглядає цілком слушним. Утім, не для Путіна. Він готовий і надалі витрачати мільярди доларів, класти тисячі своїх солдатів за здобуття кількох «бабціних сіл».
Отже, насправді Путін жодних поступок не пропонував, радше навпаки. То про що тоді говорити на Алясці? Може, про несправедливість продажу регіону Росією Сполученим Штатам 1868 року? Про гастролі «Большого» театра в США, про спільний хокейний турнір чи там гольф на кризі Баранцевого моря. Не думаю.
Перший американсько-російський саміт від початку повномасштабного вторгнення мав би стати історичним і, відповідно, розв’язувати історичні проблеми. Ну як розв’язувати? Радше остаточно фіксувати підписами попереднє їхнє вирішення на якихось зустрічах експертів з різних країн, включно, звісно ж, з Україною. А жодного попереднього вирішення навіть близько немає і за наступні кілька днів навряд чи з’явиться. А поїхати обом амбітним хлопцям на край світу, щоб помилуватися неймовірними краєвидами, поплескати один одного по плечах і наговорити один одному компліментів, навряд чи виправдано.
Єдиний варіант, за якого таки зустріч доцільна, – це якщо певної домовленості на зустрічі Віткоффа з Путіним таки було досягнуто (чи вже потім у телефонному режимі Трамп–Путін), і Київ її попередньо схвалив. Просто цю домовленість вирішили тримати в суворій таємниці й не випускати на публіку завчасно. Якщо ж ні, то з великою ймовірністю можна спрогнозувати, що саміт таки буде скасовано.
