Найважливіша кіноподія року, Каннський фестиваль, який тривав з 13 по 24 травня, лишився позаду. Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська розповідає про те, як політичні драми взяли гору над психологічними, про черговий крінж від Держкіно та про те, як російська індустрія дистрибуції й критики виглядає на цьому фоні.
Загальний тон цієї едиції Каннського кінофестивалю було підсумовано ще до церемонії закриття. На відміну від минулого року, цьогоріч Канни продемонстрували гідний рівень політичного кіно в конкурсних і позаконкурсних програмах. А от раптове знеструмлення стало драматичним і майже апокаліптичним моментом.
Якщо вірити окремим джерелам, зникнення світла в Каннах варто трактувати як саботаж, мотиви якого, щоправда, наразі так і залишаються невідомими. Попри все, фестиваль швидко оговтався, підключивши генератори, й повернув до життя Каннський палац та його екрани. Після всіх апокаліптичних образів із різних куточків планети цей момент створив оптимістичний меседж, налаштовуючи публіку на оголошення переможців.
Варто зазначити, що цього року в Каннах перемагають драми, найперше політичні й тільки потім особистісні. Водночас фестиваль не забуває про своє головне покликання – відкривати нові імена, прославляючи кіномистецтво.
Призи переможцям кіноподії вручало вельми еклектичне журі на чолі з актрисою Жюльєт Бінош – уособленням французького кіно й класичного смаку. В ЇЇ компанії були американська акторка популярного кіно Голлі Беррі та південнокорейський режисер артхаусного кіно Хон Сан Су, які змогли поладнати, приємно здивувавши усіх своїм вибором.
Церемонію нагородження основного конкурсу Каннського кінофестивалю відкрило вручення спеціального призу китайському режисеру Бі Ганю. 35-річний автор завершив монтаж своєї стрічки "Ressecution" під кінець фестивалю та врешті презентував її публіці. Це жанровий, майже безсюжетний фільм, що кличе в мандри епохами історії кіно та його рідної країни. Коли нагороджують такі стрічки, створені з чистої любові до кіномистецтва та сміливого прагнення до експерименту, віра в кіно відроджується.
Відзначаючи найкращі акторські роботи, журі вирішило відійти від банальних фаворитів публіки, таких як Пол Мескал ("History of the Sound") та Дженніфер Лоуренс ("Die my love"). Приз за найкращу жіночу роль здобула Надя Мелліті, акторка, яка дебютувала в повнометражному кіно "La petite dernière". Стрічка розповідає про квір-мусульманку, яка переживає кризу ідентичності, переходячи від алжирських родинних традицій до новоусвідомлених цінностей у Парижі.
А приз за найкращу чоловічу роль отримав бразильський актор Вагнер Моура за фільм "The Secret Agent". Це 60-хвилинна драма про кримінал і корупцію в регіоні під військовим режимом. Моура грає чоловіка, який повертається до зловісного штату. Ця інтерпретація від режисера Клебера Мендонси Фільйо радше нагадує експерименти з адаптації жанрового американського кіно в бразильському виконанні.
Відгуки на стрічку були різні: для когось це телевізійна латиноамериканська драма, для інших – один із найкращих фільмів конкурсу. А втім, фільм Мендонси став єдиним, що фактично отримав дві нагороди: за найкращу чоловічу роль і, що важливіше, за найкращу режисуру. Тож, імовірно, він матиме великий успіх у нагородному сезоні.
Журі не оминули традиції вшанування улюбленців Канн – братів Дарденнів, яких свого часу відкрив сам фестиваль. Їхня зворушлива драма "Молоді матері" про спільноту молодих мам, створена в дусі соціального реалізму, отримала нагороду за найкращий сценарій. Дарденни вже мають у своєму активі дві "Золоті пальмові гілки", а також чотири перемоги в інших номінаціях.
Інтригуючою стала ситуація з рештою найважливіших нагород. Так спеціальний приз журі поділили між двома фільмами, що вже натякає на розбіжності в команді кіноекспертів. Проте цікаво, що обидві стрічки нагородили не за політичне послання, адже його там немає, а за форму – підтримавши всі позитивні епітети, озвучені пресою.
Першим на сцену вийшов режисер Олів'є Лаше, який отримав заслужену нагороду за фільм "Sirat". Його надзвичайно незвична стрічка про чоловіка, який шукає доньку на техновечірці посеред смертоносної марокканської пустелі, вразила Канни поєднанням напруги та естетики наркотичного божевілля. І хоча фільм передає радше екзистенційний жах, його моторошно красиві метафори апокаліпсису надзвичайно пасують сьогоденню.
Другу нагороду отримала німкеня Маша Шилінскі за "Sound of Falling" – не менш незвичний у своїх експериментах фільм про кілька взаємопов'язаних поколінь німецьких жінок та примарний дух тривоги, який пронизує епохи. Стрічка вражає міцним поєднанням містики та психології, яке режисерка зуміла передати через мову камери.
Перемога "Sirat" і "Sound of Falling" у цих категоріях подає надію, адже це стрічки авторів на початку кар'єри, які розвивають кіномистецтво, привносячи нові бачення; а ці нагороди нагадують, навіщо насправді існують фестивалі.
Зрештою два головні призи були очевидними, але справедливими. Під кінець фестивалю показали новий фільм Йоакіма Трієра, відомого за картиною "Найгірша людина у світі". Нова стрічка – чергова, втім найпотужніша драма від норвезького автора про розлад у родині.
Його постійна акторка Ренате Реінсве грає актрису театру й кіно, яка відмовляється від ролі у фільмі, написаному для неї її батьком-режисером (Стеллан Скашгорд). У витонченій режисурі норвезького холоду та теплих пастельних тонів стрічка розповідає вічну історію про дітей і батьків, талант і спадковість, а також складне мистецтво прощення.
Майстерність Трієра одразу ж після показу пророкувала йому "Золоту пальмову гілку". Цей по-справжньому талановитий фільм знятий наче за канонами Каннського переможця: авторський почерк, великий хронометраж, зірковий склад і претензійний драматичний розмах.
А ще Трієр – режисер, якого також "виростили" Канни, і вручити йому нагороду було б логічним визнанням його зростання. Проте журі не стало передбачуваним – і дало йому друге місце – Ґран-прі.
У конкурсі, однак, був ще один режисер, чий фільм теж розповідав про мистецтво прощення, але його статус і шлях заслуговували на ще особливішу відзнаку.
Іранський режисер і колишній політичний в'язень Джафар Панахі повернувся до Канн вперше за 20 років. Він привіз політичну трагікомедію з винятковим для себе легким тоном.
"A Simple Accident" починається, як і багато його стрічок – у машині: машина чоловіка посеред ночі ламається на трасі. В автосервісі його зустрічає працівник, який упізнає в ньому свого колишнього політичного карателя, проте не впевнений, на 100%. Щоб остаточно переконатись, герой вирушає до побратимів по репресіях за свідченнями, але ніхто не дає однозначної відповіді.
Коментуючи нагороду, Бінош зазначила, що передусім фільм сподобався журі з художньої точки зору. А глядачі високо оцінили здатність Панахі знайти гумор і емпатію в такій важкій та травматичній для себе темі, водночас залишаючи фільм високохудожнім.
Стоячи на сцені із золотою пальмовою гілкою, Панахі розповідав про свій досвід у вʼязниці. Він згадував перебування в одиночній камері та допити, які проводив чоловік, що не показував своє обличчя. Режисер фантазував, якою може бути ця людина, ці переживання врешті трансформувались у його новий повнометражний фільм.
Комбінація двох головних переможців знову звела студію NEON на п'єдестал – вже шостий рік поспіль їхня стрічка отримує "Золоту пальмову гілку". Якщо з 2019 року ця закономірність не переривається, ймовірно, студія знайшла ідеальну формулу для Канн. Цікаво, на кого NEON робитиме ставку в оскарівських перегонах у категорії "Найкращий фільм іноземною мовою".
Отримавши "Золоту пальмову гілку", Панахі став четвертим режисером в історії (після Хенрі-Джорджа Клузо, Мікеланджело Антоніоні та Роберта Альтмана), що здобув головні нагороди трьох великих фестивалів: Венеції, Берліна та Канн. Журі не могло оминути такої нагоди. Тож у контексті цю нагороду Панахі можна також розглядати як глибоку шану митцеві за його внесок у кіно та політичну боротьбу проти тиранії.
Наостанок варто згадати цікаву інтригу, яку організував фестиваль. Сергій Лозниця з'явився на червоній доріжці – що зазвичай автоматично свідчить про перемогу. Та цього разу вибір зробили на користь універсальнішої історії. В еквівалентному контексті політичного кіно, що розгортається в минулому, ідеально спрацював переможець – "President's Cake" Хасана Хаді.
Фільм розповідає про 1990-ті в Іраку. За правління Саддама Хусейна мирні жителі живуть за межею бідності, але в день народження диктатора всі зобов'язані святкувати та їсти торт. Маленька героїня отримує в школі завдання – спекти торт, і вирушає в подорож до міста по інгредієнти, бо без торта на її сім'ю чекають репресії.
Цей вражаючий і надзвичайно красиво знятий дебют отримав Приз глядацьких симпатій у секції "Двотижневик режисерів" і також нагороду "Caméra d'or" за найкращий дебют. Його політичне послання виявилося найпроникливішим. Це підтверджує сцена бомбардування, де героїня з однокласником ховаються під партою та грають у "хто перший кліпне", щоби зняти тривогу. Це універсальне звернення до всіх дітей на планеті, які сьогодні ховаються від бомб і знаходять розраду одне в одному.
Повний список переможців – за посиланням.
Як ми вже писали в матеріалі про відкриття, Україну на кінофестивалі не обійшли увагою. Головним досягненням стала світова прем'єра фільму "Militantropos" у "Двотижневику режисерів" – документальна стрічка про природу людини в умовах війни.
Показ картини пройшов із солдаутом і отримав дуже позитивну критику в міжнародних медіа. Прем'єра в Каннах дасть фільму потужний поштовх для подальшого фестивального життя, а українська прем'єра відбудеться на Docudays UA. Це ще одне підтвердження того, що наше документальне кіно процвітає – здатне досягти висот без жодної фінансової чи ментальної підтримки Держкіно.
Упродовж фестивалю активізувалися вічні дискусії щодо активностей Держкіно – яке також було присутнє в Каннах, але, як завжди, у своєму стилі. Під час неформальних зустрічей із представниками української кіноіндустрії розмови часто зводилися до обговорення українського стенду. Наші нечисленні дистриб'ютори, продюсери, режисери та журналісти хором описували побачене переважно нецензурною лексикою.
Каннський "ринковий" наметовий простір – це низка білих павільйонів, розміщених уздовж узбережжя навпроти фестивального палацу. Всередині – кілька квадратних метрів з меблями, зовні – столики та тераса з видом на море.
Мета цих павільйонів – бути актуальною вітриною національного кіно. Через них продають фільми, налагоджують фестивальні зв'язки, шукають фінансування, а головне – здатні продемонструвати стан національного кінематографу, його досягнення, унікальність і потенційну привабливість для партнерів.
Тож павільйон має бути не лише гостинним – із кавою, алкоголем і сувенірами, – а й візуально відображати картину національної індустрії. Заходячи до стендів Токіо чи Аргентини, можна побачити постери, листівки, трейлери фільмів, якими пишається індустрія, акцентуючи увагу саме на авторському кіно, суголосному Каннам.
Україна, яка сьогодні стала постійним учасником головних світових фестивалів – від Венеції та Торонто до Берлінале й Канн, – мала би виглядати в наметі відповідно. Але потрапивши до українського павільйону, можна було впасти або в депресію, або в паралельну реальність.
Усередині – дві подушки з написом "Stand for Ukraine", чотири столи, кулер із водою і чотири знуджені обличчя, яких, схоже, ніхто з української індустрії не впізнавав. Жодної згадки про сучасний стан українського кінематографа, жодної спроби презентувати фільми, за якими європейський кіносвіт нас знає, там не було.
Замість презентувати десятки документальних та ігрових проєктів, які задихаються без фінансування, Держкіно вирішило просунути серіал "Спадок" – це "глибока драматична історія про боротьбу за спадщину, родинні таємниці й трансформацію людських характерів", як зазначено в синопсисі. І замість хоча б натяку на те, що фільм "Militantropos" був частиною Каннського показу, Держкіно поставило рекламний банер "Спадку", який хотілося обходити десятою дорогою.
Тим часом український павільйон розмістили в одній з найпомітніших локацій, яку нам так люб'язно надали організатори.
Це не просто втрата можливості, а викривлення образу сучасного українського кіно. Тому, коли в культурних колах починають обурюватися, буцімто Україні на фестивалях приділяють недостатньо уваги, варто запитати: а що державна інституція зробила для того, щоб змінити ситуацію?
Особливо гірко усвідомлювати це на тлі російської присутності в Каннах, яка автоматично перекриває наші голоси. І хоча російських фільмів у конкурсних програмах не було, індустрія в особі дистриб'юторів і кінокритиків – у повному розквіті.
Згідно зі списком акредитованих медіа, цього року в Канни приїхали 43 акредитовані журналісти з Росії, з яких дехто представляє ЗМІ, що відкрито підтримують російсько-українську війну. Від України ж – всього 15, серед яких лише 5 кінокритиків.
Російські дистриб'ютори купують майже кожен другий фільм у Каннах, що дозволяє їхнім журналістам брати гучні інтерв'ю, публікувати багато оглядів із чіткими датами релізів – і заробляти добрі гроші. Тому для міжнародних пресагентів і сейлзів немає жодного резону рвати зв'язки з таким плідним ринком.
Українські критики ж здебільшого перебувають поза фокусом пресагентів. Наші дистриб'ютори купують фільми надто пізно, щоб про них можна було писати з фестивалю й домовлятися про інтерв'ю. А дехто з українських дистрибʼюторських компаній, на жаль, все ще складно виходить на контакт із українською пресою, дивуючись, що хтось узагалі приїхав до Канн. Більшість українських медіа не зацікавлені в текстах із фестивалю.
І тому, як і з Держкіно, постає те саме відкрите питання: нарікаючи на відсутність української кінокритики, варто завжди запитувати: що їй готова запропонувати індустрія?
