Інтер 2010 року під керівництвом Жозе Моурінью назавжди увійшов у історію футболу як перша (та досі єдина) італійська команда, яка завоювала требл – виграла чемпіонат і Кубок Італії, а також Лігу чемпіонів у одному сезоні. Та команда була сповнена легендами світового футболу, для багатьох із яких той тріумфальний сезон став вершиною кар’єри.
Нинішній Інтер також уже вписав своє ім’я в історію клубу золотими літерами. За 4-річну каденцію Сімоне Індзагі команда завоювала 6 трофеїв, головний із яких – ювілейне, 20-те Скудетто у минулому сезоні, що дозволило нашити другу зірку на лого клубу. При чому, завойоване те Скудетто було достроково у дербі проти одвічного суперника, Мілана – 22 квітня 2024 року фанати "нерадзуррі" пережили вечір мрій.
Проте попереду може бути ще один. Ввечері 31 травня команда Індзагі-молодшого вийде на поле "Альянц Арени" в Мюнхені та у протистоянні з ПСЖ намагатиметься підкорити головну вершину – підняти над головою Кубок європейських чемпіонів. До омріяного трофею цей Інтер уже був близьким два роки тому, проте тоді у стамбульському фіналі програв Манчестер Сіті 0:1, не використавши декілька вбивчих моментів.
Той вихід Інтера у фінал був доволі несподіваним і, на думку багатьох, навіть випадковим – перш за все, через відносно легку сітку плейоф. Проте у поточному сезоні "нерадзуррі" довели невипадковість своїх успіхів, здолавши на шляху до вирішального матчу таких гігантів, як Баварія та Барселона. Сімоне Індзагі дійсно створив команду екстракласу – зараз у цьому вже не сумнівається ніхто.
Порівняння із Інтером Жозе Моурінью напрошуються, і сьогодні ми спробуємо з’ясувати, чия команда була/є кращою: позиція за позицією, гравець за гравцем. Той факт, що команди 2010 і 2025 років грали за різними ігровими схемами (4-2-3-1 та 3-5-2) дещо ускладнює це завдання. Проте розстановка гравців на полі – річ досить умовна, особливо у команді Сімоне Індзагі, яка стала еталоном "організованого хаосу" – позиційних ротацій, які часто застають суперників зненацька.
Тому, деякі з паралелей за позиціями на папері можуть здатися некоректними, проте автор цих рядків орієнтувався не на позицію того чи іншого гравця на папері, а на ті функції, які він виконував на полі. При порівнянні гравців враховувалися два параметри: загальний рівень за кар’єрою та рівень конкретно у сезоні-2009/10 для команди Моурінью та сезоні-2024/25 для команди Індзагі.
За основу для порівняння були взяті стартовий склад команди The Special One на фінал проти Баварії та орієнтовний склад підопічних Сімоне Індзагі на фінал із ПСЖ.
Ян Зоммер протягом багатьох років був десь поруч. Він більш ніж десятиліття є основним воротарем збірної Швейцарії, всім прекрасно відомий його височенний клас, проте через те, що грав Ян за середні за європейськими мірками клуби (Базель, Боруссія Менхенгладбах), належного визнання швейцарець тривалий час не отримував.
Усе змінилося лише у віці 34 років, коли Ян нарешті отримав запрошення від топклубу – Баварії. В січні 2023 року мюнхенці в екстреному порядку шукали класного воротаря на підміну легендарному Мануелю Ноєру, який отримав важку травму під час катання на гірських лижах. Півроку в основі Баварії, титул чемпіона Німеччини – це стало не миттю слави для швейцарця, а початком його зіркового шляху. Влітку він перейшов у Інтер, де одразу став беззаперечним №1 та продовжив вигравати трофеї.
Зоммер, якого протягом більшої частини кар’єри недооцінювали через виступи в доволі посередніх клубах, у зрілому віці нарешті отримав те, на що вже давно заслуговував: місце в основі топклубу, трофеї та визнання як одного із найкращих воротарів світу. Цим його кар’єрний шлях дуже схожий на лідера Інтера часів Моурінью, Дієго Міліто.
Проте, при всіх заслугах Зоммера, у дуелі з Жуліо Сезаром він програє. Бразилець ще до сезону-2009/10 вважався одним із найкращих голкіперів світу, а та кампанія стала для нього вершиною кар’єри – не лише в плані трофеїв, а й з точки зору особистого рівня гри. У тому золотому сезоні Сезар був не просто "одним із", а найкращим воротарем світу. З такою ж впевненістю сказати те саме про Зоммера, за всієї поваги до нього, не можна.
Серед польових гравців, напевно, на жодній із позицій ми не зустрінемо настільки схожих між собою за стилістикою та ігровими функціями футболістів, як Майкон і Дензел Дюмфріс. Швидкі та водночас потужні, дещо прямолінійні, орієнтовані на атаку флангові захисники, далеко не бездоганні у виконанні своїх прямих, оборонних обов’язків. Як і Жуліо Сезар, Майкон і до сезону-2009/10 вважався одним із найкращих у світі на своїй позиції, а у тому сезоні був беззаперечним №1.
З оцінкою Дюмфріса усе значно складніше. Феноменальний перфоманс нідерландця у протистояннях із Барселоною (2 голи+3 асисти) може ввести багатьох любителів футболу, які не слідкують за Інтером, в оману. Дюмфріс далеко не завжди грає на такому рівні, його виступ у поєдинках із Барсою – це відвертий оверперфоманс. Про це говорять і цифри: до матчів із каталонцями на рахунку Дензела не було жодної результативної дії у поточному сезоні Ліги чемпіонів.
Влітку 2021 року, після блискучого виступу на Євро-2020, Дюмфріс переходив у Інтер як бюджетна (всього 14,5 мільйона євро), проте дуже непогана заміна Ашрафу Хакімі, якого продали в ПСЖ. Але у перші сезони в Інтері Дюмфріс повною мірою очікувань не виправдовував. Він був нестабільним, у Дензела траплялися тривалі провальні відрізки, і в цілому його рівень у складі Інтера був значно нижчим за те, що він демонстрував у складі збірної Нідерландів. Зрештою, Дюмфріс навіть твердим гравцем основи не був: серйозну конкуренцію на позиції правого латераля йому нав’язував Маттео Дарміан.
Лише у поточному сезоні Дензел почав реалізовувати свій потенціал повною мірою не лише у збірній, а й у клубі. Статус беззаперечного гравця основи, 11 голів і 6 асистів у всіх турнірах – статистика, що дійсно вражає, статистика рівня праймового Майкона. Проте і на цій позиції все ж віддамо перевагу представнику старої гвардії – і за рівнем гри у конкретний сезон, і, тим більше, за загальним рівнем по кар’єрі.
Хоча компоненти, у яких Дюмфріс сильніший за Майкона, все ж є. Нідерландець сумлінніший у виконанні прямих захисних функцій та краще грає на другому поверсі: Дензел, на відміну від бразильця, краще використовує свої вражаючі як для флангового захисника антропометричні дані.
Інтер також намагається по максимуму експлуатувати навики Дюмфріса у грі головою. Другий гол нідерландця у ворота Барселони пам’ятають усі, проте і під час позиційних атак лівим флангом "нерадзуррі" полюбляють закидати на дальню штангу, де Дюмфріс дуже часто виграє верх у своїх значно скромніших у плані антропометричних даних візаві за позицією.
У парі центральних захисників Інтера Моурінью саме Лусіо значно частіше підключався до атак, тому його найбільш доречно буде порівнювати із Бенжаменом Паваром. Француз став одним із ключових елементів "організованого хаосу" позиційних атак Інтера Індзагі зразка останніх двох сезонів. Бенжамен грає на позиції правого центрального захисника в Інтері, проте при позиційних атаках часто опиняється ледь не на позиції центрфорварда.
Одне із таких його підключень принесло Інтеру чи не найважливіший гол на шляху до чемпіонства у минулому сезоні у домашньому матчі проти Ювентуса: удар Павара через себе дезорієнтував захисника туринців Федеріко Гатті, й той зрізав м’яч у власні ворота.
Хто ж кращий – Лусіо чи Павар? Поки що це найрівніша дуель з усіх, які ми розглядали. У них є багато спільного: обидва перейшли у Інтер із Баварії, обидва на момент трансферу вже були чемпіонами світу, при чому, завойовували ці титули в якості твердих гравців основи своїх збірних. Проте Павар переходив у Інтер уже в статусі переможця Ліги чемпіонів, у той час як Лусіо свого єдиного "вухатого" виграв саме у складі "нерадзуррі".
Лусіо протягом своєї кар’єри був далеко не бездоганним захисником: у нього вистачало позиційних помилок і "привозів". Сезон-2009/10 був для нього оверперфомансом із точки зору надійності гри в обороні, у той час як Павар у Інтері все ж грає дещо нижче свого звичного рівня, не в останню чергу через травми. Загальний рівень француза по кар’єрі дещо вищий, хоча у золотому сезоні Лусіо точно був сильнішим за свого візаві. Тому тут фіксуємо бойову нічию.
Кар’єрний і життєвий шлях Франческо Ачербі був вельми непростим. Він ніколи не вважався вундеркіндом, у Серію А потрапив лише у віці 23 років. Вдалі виступи у складі К’єво дозволили отримати запрошення від Мілана, проте невдовзі після переходу в стан "россонері" у Франческо помер батько, через що захисник впав у депресію та отримав проблеми зі зловживанням алкоголем.
Перехід у Сассуоло був кроком назад у кар’єрі, проте, водночас, і шансом її перезавантажити. Але і тут – ще один удар від долі: рак. Проте саме перемога над страшною хворобою дозволила Ачербі перезавантажитися та почати рухатися до зірок. Безумовно, дві життєвих трагедії значно обрізали крила Франческо, проте факт є факт: як захисника найвищого рівня його почали розглядати лише у солідному віці. Тому в плані загального кар’єрного рівня з Вальтером Самуелем Ческо нічого й рівняти: аргентинець був одним із найкращих захисників своєї епохи та входив до когорти елітних практично півтора десятка років.
Хто був сильнішим у конкретний сезон? Теж, напевно, Самуель. Хоча би тому, що Ачербі чималу частину сезону пропустив через м’язову травму, після якої відновлювався значно довше, ніж прогнозувалося – 37-річний вік дається взнаки. Через це взимку ходило багато чуток про те, що наприкінці сезону Франческо покине Інтер.
Ще один фактор на користь Самуеля – в цілому більш надійна оборона Інтера Моурінью порівняно із командою Індзагі. Захист сучасного Інтера був дуже надійним у минулому сезоні: лише 22 пропущених голи у 38 матчах Серії А (при чому, 4 із них – у останніх 5 матчах, уже після дострокового завоювання Скудетто). Проте у нинішній кампанії у команди Індзагі справи з цим компонентом значно гірші: лише у чемпіонаті Італії пропущено 35 голів, не говорячи вже про 6 м’ячів у двох поєдинках проти Барселони.
Перша позиція, на якій однозначну та беззаперечну перемогу здобуває представник сучасного Інтера. У розпал сезону-2009/10 Крістіан Ківу отримав перелом черепа у матчі проти К’єво, після чого до завершення кар’єри грав у спеціальному захисному шоломі. Як би там не було, та важка травма серйозно вплинула на рівень гри румуна, і на стадії плейоф переможної Ліги чемпіонів-2009/10 він був, напевно, найслабкішою ланкою основи золотої команди Моурінью.
Бастоні ж – навпаки, один із лідерів Інтера Сімоне Індзагі. Алессандро – уособлення сучасного захисника, які, на відміну від своїх колег із минулих епох, значно більш залучені до атакувальної гри. У плані просування м’яча та гри в пас Бастоні – один із найкращих захисників світу на даний момент. Щодо виконання прямих, захисних обов’язків, то у попередні роки із цим компонентом були певні проблеми – перш за все, йдеться про позиційні помилки.
Проте нинішній сезон для Алессандро є найкращим у кар’єрі – саме тому, що він значно додав у грі в обороні. Особливо, у відсотку виграних єдиноборств. І у лідерських якостях також: італієць став значно більше керувати діями партнерів по команді. Випадки, коли Бастоні покидає поле по ходу матчу, обіцяють Інтеру багато проблем: після того, як Алессандро сідав на лаву запасних, "нерадзуррі" втрачали перемоги у матчах проти Ювентуса та Наполі, а також нічию в матчі з Міланом у першому колі Серії А. Враховуючи відставання від Наполі у підсумковій турнірній таблиці Серії А, важко переоцінити важливість тих втрачених очок.
Як і Франческо Ачербі, Генріху Мхітаряну перехід у Інтер дозволив знайти другу молодість і провести, можливо, найкращі роки кар’єри. Вірменин, якого влітку 2022 року підписували для ротації, став для Інтера беззаперечним гравцем основи. Проте занадто вже сильний опонент йому дістався.
Хав’єр Дзанетті був для Інтера усім, як на полі, так і за його межами. Лідер, капітан, легенда, символ, рекордсмен за кількістю проведених матчів за клуб. А ще – неймовірний універсал. Дзанетті починав у Інтері як правий захисник і хавбек, проте згодом грав і на лівому фланзі, і на позиції опорного півзахисника. І всюди виконував свою роботу блискуче.
Підстрахувати в захисті Майкона, який вчергове занадто захопився атакою? Будь ласка. Перейти у фіналі Ліги чемпіонів з позиції опорного півзахисника на лівий фланг оборони, щоби погасити активність Роббена? Без проблем. У Мхітаряна та Дзанетті, насправді, чимало спільного: обидва – взірцеві професіонали, що дозволяє їм грати на найвищому рівні навіть у дуже солідному віці. Проте аргентинець – це ціла епоха в історії Інтера та всього італійського футболу, тому тут вибір очевидний.
Перехід із Мілана в Інтер влітку 2021 року зробив Хакана Чалханоглу головним об’єктом хейту для червоно-чорної половини міста, проте дозволив вийти на якісно новий рівень як гравцеві. При чому, на двох різних позиціях: спершу – лівого у трійці центральних півзахисників, після відходу Марцело Брозовича – у ролі реджисти.
Позицію Камб’яссо в Інтері Моурінью також можна кваліфікувати як реджиста. Безумовно, порівняно із Чалханоглу, аргентинець був значно більш орієнтованим на оборону, проте також грав ключову роль у вибудовуванні атак команди на початкових стадіях.
Хакан значно продуктивніший у атакувальній фазі, зокрема і завдяки своєму вмінню виконувати стандарти, проте з точки зору оборонної роботи він поступається своєму аргентинському візаві суттєво. Їхній вплив на гру Інтера у сезонах-2009/10 і 2024/25 загалом можна назвати приблизно рівноцінним. Проте Чалахонглу до переходу в Інтер як півзахисник топрівня не розглядався: загальний рівень Камб’яссо протягом кар’єри схиляє шальки терезів у бік представника старої гвардії.
Багато хто вважає, що у 2010 році Веслі Снейдер мав виграти Золотий м’яч. Так, важливу роль у цьому зіграли не лише його виступи за Інтер, а й чемпіонат світу в складі збірної Нідерландів. Ніколо Барелла вже протягом багатьох років є одним із лідерів Інтера, проте до числа головних претендентів на Золотий м’яч цього року все ж не входить. Тому сезон-2009/10 у виконанні Снейдера все ж був кращим, ніж нинішній у виконанні Ніколо.
Якщо ж брати загальний рівень по кар’єрі, то тут перевага на боці італійця. Барелла уже протягом багатьох років стабільно грає на топрівні як за Інтер, так і за збірну Італії, з якою став чемпіоном Європи. Снейдер же так і залишився класичним One year wonder – дивом на один рік.
Веслі голоcно заявив про себе в Аяксі, проте не зумів розкрити потенціал у Реалі. В Інтері настільки сильним для Снейдера виявився лише перший сезон. Ну а далі були Галатасарай, Ніцца, Аль-Гарафа. Список клубів, який сам по собі дає більш ніж вичерпну оцінку другої половини кар’єри нідерландця. Його талант безсумнівний, проте травми та недостатні вимоги до самого себе (фраза Веслі "Я міг би бути найкращим гравцем світу, якби хотів цього" стала легендарною) не дозволили Снейдеру реалізувати себе повною мірою. Багаторічна стабільність Барелли проти одного геніального сезону Снейдера? Гадаю, що це бойова нічия.
Абсолютно різні ігрові схеми двох команд призвели до того, що нам доводиться порівнювати форварда Горана Пандєва та номінального захисника Федеріко Дімарко. Хоча, якщо дивитися не на їхні амплуа на папері, а на реальні ігрові позиції та функції на полі, то таке порівняння видається цілком коректним.
Пандєв перейшов (насправді, повернувся: Горан належав Інтеру в 2001 – 2004 роках, проте так і не провів за першу команду жодного офіційного матчу) у Інтер у розпал тріумфального сезону-2009/10 із Лаціо на правах вільного агента, після чого Моурінью вирішив перейти на схему гри в три нападники. Втім, флангові форварди у такій схемі повинні були виконувати незвично багато оборонних функцій, особливо це стосується саме Пандєва. Вкрай скромна результативність македонця у тому сезоні найкращим чином це ілюструє: лише 3 голи у 27 матчах у всіх турнірах після переходу в Інтер.
Дімарко в свою чергу – ультраатакуючий латераль, навіть за мірками сучасного футболу. При позиційних атаках Інтера широку позицію на лівому фланзі зазвичай займає Бастоні, у той час як Федеріко зміщується на позицію інсайда чи навіть у центр атаки. Феде виконує вкрай специфічні функції, і є одним із символів "організованого хаосу" в позиційних атаках Інтера.
При цьому, рівень виконавчої майстерності Дімарко дуже високий, що дозволяє йому по праву вважатися одним із найкращих гравців світу на своїй позиції. Прекрасно поставлений дальній удар робить Федеріко частим гостем різноманітних рейтингів найкращих голів сезону – він любить і вміє забивати розкішні м’ячі.
А ще Дімарко – улюбленець фанатів Інтера. Бо він – один із них. Федеріко з дитинства був уболівальником "нерадзуррі" та регулярно вболівав за Інтер на трибунах. До того ж, Дімарко – перший за багато років кейс вихованця Інтера, який заграв у рідній команді, а не у стані прямих конкурентів, як Леонардо Бонуччі чи Ніколо Дзаньоло. Як би там не було, у цій дуелі перевага повністю на боці представника нового покоління: Дімарко сильніший і майстерніший за Пандєва, його роль в успіхах сучасного Інтера значно вища.
Дуель двох дуже схожих нападників: швидких, пластичних, із прекрасним дриблінгом і технікою. Хто ж із них сильніший? Якщо брати загальний рівень по кар’єрі – то безумовно Ето’О. Проте у команді Моурінью Самуель був змушений грати на фланзі атаки та виконувати незвично великі як для себе обсяги чорнової роботи. На результативності це не могло не позначитися: 16 голів у 48 матчах сезону-2009/10 – аномально низькі показники як для праймового Ето’О.
Безумовно, Самуелю варто лише поаплодувати за його професіоналізм: далеко не кожна зірка його масштабу погодиться ось так відійти в тінь, пожертвувати особистими інтересами заради командного успіху. Проте факт залишається фактом: у Інтері Моурінью першою скрипкою Ето’О не був.
Маркус Тюрам у свою чергу проводить найкращий сезон у кар’єрі та є надзвичайно важливим гравцем для команди Сімоне Індзагі. Значущість француза найяскравіше проявилася в квітні. Маркус отримав м’язову травму та пропустив три матчі команди в проміжку між протистояннями із Баварією та Барселоною в Лізі чемпіонів: поєдинки Серії А проти Болоньї та Роми, а також у Кубку Італії проти Мілана. Результат – три поразки та нуль забитих голів. А уже через 30 секунд після повернення на поле – розкішний гол п’ятою у ворота Барселони, який став найшвидшим у історії Ліги чемпіонів на стадії півфіналів.
Загальний рівень Ето’О по кар’єрі однозначно вищий, проте у конкретний сезон Тюрам був кращим і грав значно вагомішу роль у командних успіхах. Бойова нічия.
Найбільш цікава та символічна дуель. Лаутаро Мартінес – спадкоємець Дієго Міліто, і це в жодному разі не перебільшення та не притягування за вуха заради зайвого символізму. Обидва є вихованцями Расінга з Авельянеди та перетнулися у клубі в якості партнерів по команді, коли Міліто повернувся догравати додому наприкінці кар’єри, а Мартінес лише робив перші кроки у футболі.
Юного Лаутаро у Расінгу розглядали саме як спадкоємця легендарного ветерана Міліто. Більше того: Мартінес дебютував у дорослому футболі, вийшовши на заміну саме замість "Принца із Берналя" у матчі чемпіонату Аргентини проти Крусеро. Історія настільки красива та символічна, що деколи навіть важко повірити у те, що вона реальна, а не видумана голівудськими сценаристами.
На цьому перетини двох легенд Інтера не обмежуються. Поки Мартінес перетворився з талановитого дебютанта на лідера Расінга, Міліто встиг завершити кар’єру гравця та стати спортивним директором клубу. І на цій посаді доклав чимало зусиль для того, щоби у 2018 році саме Інтер виграв боротьбу за Лаутаро у Баварії та мадридського Атлетико.
Якщо ж порівнювати їх загалом як гравців, то тут перевага на боці Мартінеса. Лаутаро з 20 років виступає за топклуб, де практично одразу став одним із лідерів команди. Міліто ж потрапив у команду елітного рівня лише у 30-річному віці. До цього Дієго був недооціненим провінційним королем, який не отримував належного визнання саме через скромний статус команд, за які виступав.
Недооцінювали Міліто й тренери збірної Аргентини. Навіть на чемпіонаті світу-2010, одразу після сезону мрій у складі Інтера, Дієго був запасним і провів на полі всього 92 хвилини на турнірі. Мартінес зі збірною Аргентини уже виграв усе, що тільки можна: чемпіонат світу, Копа Америка та Фіналіссіму. При чому, якщо ЧС-2022 особисто для Лаутаро був провальним, то на Копа Америка саме він привів свою команду до чемпіонства, навіть попри статус запасного: 5 голів (у тому числі – єдиний у фіналі проти Колумбії) за 221 хвилину на полі, в середньому по 44 хвилини на один гол – просто космічна статистика!
Сумарно за збірну Лаутаро забив уже 32 голи – шостий показник у історії "Альбіселесте", всього у 2 голах від Дієго Марадони. До слова, за збірну Мартінес грає під улюбленим номером Міліто, 22-м, – теж не просто так.
Загальний рівень Мартінеса як гравця однозначно вищий, проте у чемпіонському сезоні-2009/10 Міліто був, напевно, все ж сильнішим за нинішнього Лаутаро. Дієго забивав більше, і забивав вирішальні м’ячі. Саме він приносив Інтеру кожен із трофеїв на шляху до треблу: єдині голи у фіналі Кубку Італії проти Роми та матчі заключного туру Серії А проти Сієни, ну і, звісно ж, дубль у ворота Баварії у фіналі Ліги чемпіонів.
Сумарно у тому сезоні Міліто забив 30 м’ячів, при чому, серед них практично не було "голів заради статистики" – наприклад, дублів чи хеттриків у матчах, які завершувалися розгромними перемогами. За весь той сезон Дієго не оформив жодного покера чи хеттрика та лише два дублі: у ворота Баварії та на початку чемпіонату в виїзному матчі проти Кальярі, який приніс Інтеру вольову перемогу 2:1. Міліто забивав на кожній стадії Ліги чемпіонів, при чому, строго по одному разу – аж до фіналу, де відзначився двічі.
Нинішній сезон у виконанні Мартінеса виходить дуже неоднозначним. Лаутаро слабко розпочинав після тріумфальної Копа Америка та загалом у Серії А забив лише 12 м’ячів – вдвічі менше, ніж у попередньому сезоні, коли став найкращим бомбардиром чемпіонату.
У той же час, у Лізі чемпіонів Лаутаро просто нестримний. У календарному 2025 році на його рахунку 8 голів у 7 матчах. Не забивав він лише у виїзній грі проти Барселони, коли отримав м’язову травму наприкінці першого тайму та був замінений у перерві. На другий поєдинок Мартінес вийшов із недолікованою травмою, відіграв 71 хвилину, оформивши гол і зароблений пенальті у першому таймі – просто браво.
Загальний вплив Міліто на требл Інтера у сезоні-2009/10 величезний, проте, якщо говорити виключно про Лігу чемпіонів, то тут Мартінес своєму співвітчизнику поки що як мінімум не поступається. Фіксуємо у цьому протистоянні нічию, проте у Лаутаро є ще фінал проти ПСЖ для того, щоби схилити шальки терезів на свою користь.
Переходимо до найближчого резерву. Дублером Жуліо Сезара був легендарний Франческо Тольдо, для якого сезон-2009/10 став останнім у кар’єрі. У тій кампанії ветеран зіграв лише 3 поєдинки, всі – в Кубку Італії. Пропустив лише один гол, проте то був відвертий "привоз" у матчі проти Ювентуса, який не завадив Інтеру здобути вольову перемогу 2:1. Далеко не найкраще резюме.
Дублер Зоммера – 26-річний Хосеп Мартінес, який влітку минулого року погодився перетворитися із основного воротаря Дженоа на резервіста в Інтері. Проте свою ігрову практику іспанець також отримує: 10 матчів, більшість із яких – через перелом пальця руки Зоммера наприкінці зими. У цих матчах Мартінес діяв цілком гідно: хороший відсоток сейвів і якісна гра ногами, яка дозволяла залучати його до білд-апу не менш активно, ніж Зоммера. Тут перевагу віддаємо представнику нового покоління.
У лінії оборони із резервом у сучасному Інтері також повний порядок – це єдина лінія, де практично на кожній позиції є майже рівноцінна заміна основному гравцеві. Маттео Дарміан у попередні сезони часто-густо вигравав конкуренцію у Дюмфріса, а також гідно підміняв Мілана Шкриньяра на шляху до фіналу Ліги чемпіонів дворічної давнини. Італійський ветеран не здав, проте став грати менше через прогрес Дюмфріса та Яна Біссека, який уже дебютував за збірну Німеччини та здатен підміняти Павара практично без втрати якості.
Те ж саме стосується і дублера Ачербі, Стефана Де Врея, який після кількох невдалих сезонів повернувся на свій звичний рівень. Зліва Карлос Аугусто здатен якісно підмінити як Бастоні, так і Дімарко.
У Моурінью в центрі захисту на заміні були легендарні ветерани – Іван Кордоба та Марко Матерацці. Останній на той момент був уже за закаті своєї кар’єри, та більше користі приносив у роздягальні, ніж на полі. Флангових захисників міг підмінити як Дзанетті, так і молодий Давіде Сантон, який у 18-річному віці в дебютному матчі в Лізі чемпіонів "з’їв" праймового Кріштіану Роналду, проте у зірку так і не виріс. У захисній лінії резерв у розпорядженні Сімоне Індзагі точно сильніший.
А ось далі у сучасного Інтера починаються проблеми. Крістьян Асллані за 3 роки в Інтері так і не добився помітного прогресу та навіть близько не став рівноцінною підміною Чалханоглу. Албанець банально не тягне рівень Інтера та влітку, найімовірніше, буде проданий. Пьотр Зеліньський помітно здав після переходу з Наполі, на ігровий спад наклалися ще й травми.
Схвальних відгуків заслуговує лише Давіде Фраттезі, який став головним "суперсабом" команди Індзагі. У минулому сезоні декілька його пізніх вирішальних голів принесли Інтеру вкрай важливі очки на шляху до Скудетто, цього сезону він із заміни забивав вирішальні м’ячі у протистояннях із Баварією та Барселоною. Проте, якщо винести за дужки підключення до атак із глибини та кілька важливих пізніх голів, то системно Фраттезі важливим гравцем для цього Інтера за два роки так і не став. У Моурінью ж у ротації були такі люди, як Деян Станкович, Тіаго Мотта та Саллі Мунтарі – тут очевидна перевага на боці старої гвардії.
Ще гірші справи із підміною основній парі форвардів Тюрам – Лаутаро. Хоакін Корреа став чи не головним трансферним провалом Інтера у каденцію Індзагі, розчарував і Мехді Таремі – це точно гірші опції, ніж проблемний, але талановитий Маріо Балотеллі у команді 2010 року.
Родзинка програми – єдиний гравець, який був у обох цих командах, Марко Арнаутович. Утім, його присутність у команді Моурінью була відверто символічною: 3 матчі та сумарно 56 хвилин на полі в усіх турнірах. У нинішньому Інтері австрієць грає значно важливішу роль, особливо в останні півроку, хоча епічний промах ціною в Скудетто у матчі проти Роми значно перекреслює заслуги Марко. Проте в цілому лава запасних в розпорядженні Моурінью була помітно сильнішою – саме це і створює ту різницю, яка не дозволила команді Індзагі однаково успішно боротися на трьох фронтах одразу.
І ось ми підійшли до, напевно, найскладнішого вибору – тренерського. Обидві версії Інтера вважаються яскраво вираженими тренерськими командами. Моурінью в 2010 році був, напевно, на вершині своєї слави та вважався царем Мідасом, який перетворює на золото все, чого торкається. Проте його перевага над Сімоне Індзагі абсолютно не очевидна.
Порівняння складу, яке ми проводили вище, чітко говорить про те, що підбір гравців у Жозе був дещо сильнішим. Проте Індзагі зі слабкішим складом також може підкорити головну вершину. За рахунок чого? Як мотиватор Сімоне точно гірший за свого візаві, періодично він може втрачати контроль над роздягальнею команди та психологічним станом підопічних. Найкращим чином це проявилося навесні 2023 року, коли у розпал походу до фіналу Ліги чемпіонів команда набрала лише 1 очко у 5 турах Серії А.
Обидві команди вважаються зразковими у плані гри на контратаках і у перехідних фазах. Проте, якщо говорити про позиційні атаки, то тут робота Індзагі більш вражаюча. Моурінью значно більшою мірою покладався на індивідуальну майстерність своїх виконавців, у той час як атаки Інтера з запаморочливими позиційними ротаціями більш системні та тренерські. Додамо до цього і вражаючу ефективність "нерадзуррі" при виконанні стандартів, особливо – кутових. Тут Баварія не дасть збрехати.
Ще один фактор на користь Індзагі – гра Інтера у минулому сезоні. Якщо команда сезону-2009/10 була вершиною тренерської роботи Моурінью, то Інтер Індзагі зразка минулого сезону був, напевно, навіть сильнішим за нинішній – особливо, в плані надійності гри в обороні.
Торік "нерадзуррі" несподівано вилетіли з Ліги чемпіонів в 1/8 від Атлетико в серії пенальті, не реалізувавши безліч моментів у першому матчі, проте в цілому команда зразка минулого сезону справляла навіть солідніше враження, ніж нинішня. Додамо до цього і суб’єктивну оцінку того, що гра нинішнього Інтера приносить більшу естетичну насолоду – і отримаємо невеличку перевагу Сімоне Індзагі в тренерській дуелі, навіть попри те, що за загальним рівнем за кар’єру очевидна перевага на боці Жозе. Принаймні, поки що.
